Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

“Хто він такий, — міркував він, — що йому потрібна любов так само, як і нам. Що це за створіння, котре, тікаючи від самотності, приходить у табір до чужинців і запозичує голос, обличчя, запозичує їх з чужої пам’яті і живе між нас, знайшовши нарешті щастя в чужій сім’ї. З якої він гори, з якої печери, до якої належить раси тих вимираючих істот, що населяли цей світ, перш ніж з Землі прибули наші ракети?

Старий похитав головою. Годі про це допитуватися. Взявши все до уваги, слід вважати його Томом”.

Старий подивився на місто, що маячіло попереду, і відчув до нього відразу. Але потім знову повернувся думкою до Тома й Анни. Може, й негаразд затримувати надовго Тома, якщо все це завдасть лише прикрощів і жалю. Та яке ми маємо право відмовлятися саме від того, чого так прагнули — хай навіть воно втішатиме нас лише вдень, а потім, щезне, ще дужче спустошивши порожнечу, зробивши ще непрогляднішими темні ночі і ще вологішими дощові? Це все одно, що відірвати від нашого рота шматок хліба.

І він подивився на хлопця, який спав на дні човна. Хлопець пхикав, бачачи якийсь сон. “Люди, — мурмотів він. — Вони змінюються й змінюються. Це пастка”.

— Ну, заспокойся, мій хлопчику, — промовив Лафарж гладячи м’які хлоп’ячі кучері. Том стих.

Лафарж допоміг дружині й синові вийти з човна.

— От ми й приїхали, — сказала Анна, усміхаючись до вогнів міста, дослухаючись до музики, що линула з пивних, дивлячись на пари, які гуляли людними вулицями, взявшись попідруки.

— Мені хочеться додому, — сказав Том.

— Ніколи від тебе цього не чула, — мовила мати. — Ти завжди любив їздити до міста в суботу ввечері.

— Не відходьте од мене, — прошепотів Том. — Я не хочу потрапити в пастку.

Анна почула ці слова.

— Не говори дурниць. Ходімо!

Лафарж зауважив, що хлопець тримається за його руку. Лафарж стиснув йому руку.

— Я тебе не залишу, Томмі, мій хлопчику. — Він подивився на юрби людей, що снували вулицями, і його теж охопила тривога. — Ми ненадовго.

— Ні, ми проведемо тут цілий вечір, — заперечила Анна.

Коли вони переходили вулицю, на них наскочили троє п’яних. Якусь мить тривало загальне замішання їх роз’єднали, вони обминали зустрічних, і раптом Лафарж зупинився приголомшений.

Тома не стало.

— Де це він? — спитала роздратовано Анна. — Він завжди тікає при першій нагоді. Томе! — погукала вона.

Містер Лафарж побіг шукати хлопця в натовпі, але його ніде не було.

— Він знайдеться. Коли ми вертатимемося, він буде біля човна, — сказала переконано Анна, тягнучи чоловіка назад, до кінотеатру.

Зненацька в юрбі зчинилося сум’яття, і повз Лафаржа пробігли чоловік із жінкою. Він упізнав їх. Це був Джо Сполдінг з дружиною. Не встиг він заговорити з ними, як вони зникли.

Стурбовано озираючись, він купив квитки в кіно і дозволив дружині потягти себе в непривітну темряву.

Об одинадцятій годині Тома біля причалу не було. Місіс Лафарж враз пополотніла.

— Не турбуйся, матусю, — сказав Лафарж. — а його знайду. Почекай-но мене тут.

— Швидше вертайся.

Голос злився з плюскотінням води.

Тримаючи руки в кишенях, він пішов нічними вулицями. Один за одним гасли вогні. Дехто з мешканців ще й досі визирав з вікна, бо ніч була тепла, хоч небо раз у раз вивішувало між зірками грозові хмари. Дорогою він пригадував, як хлопець весь час говорив, що боїться пастки, його острах перед юрбою й містами. “Не бачу в цьому ніякого сенсу, — втомлено думав старий. — Може, хлопець пішов назавжди, можливо, його ніколи й не було”. Лафарж завернув у один провулок і почав дивитися на номери будинків.

— Здоров, Лафарже.

На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.

— Здрастуй, Майку.

— Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?

— Ні, просто гуляю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі, — сказав Майк, — сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Лавінію?

— Так, — відповів Лафарж, обливаючись холодним потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.

— Лавінія сьогодні вернулася, — провадив Майк, затягуючись люлькою. — Ти пригадуєш, що вона пропала на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді знайшли дуже спотворений труп, який вважали її тілом, і з тих пір сім’я Сполдінгів була наче не при собі. Джо ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Лавінія знайшлася.

— Де? — спитав Лафарж, відчуваючи, що дихає часто-часто й що серце в нього калатає, мало не розірветься.

— На головній вулиці. Сполдінги саме купували квитки в кіно. І тут зненацька в юрбі з’явилася Лавінія. Ото, мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони Пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї. Лише тоді вона їх пригадала.

— Ти її бачив?

— Ні, але чув, як вона співала. Пам’ятаєш, як вона бувало виводила “Дорогі моєму серцю Лох Ломонда береги”? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батькові. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дівчина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла. Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здорова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до мене, вип’єш ковток віскі…

— Ні, дякую, Майку, — відказав старий і рушив далі. Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але сам не відповів, бо вп’явся поглядом у двоповерховий будинок, де виткі марсіанські рослини розкидали по високому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів. З протилежного боку, над садом, був балкон з химерними залізними ґратами; у вікнах світилося. Було вже дуже пізно, а проте він питав себе: “Що станеться з Анною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар, друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже, я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна Анна чекає біля причалу”. Він зупинився й підняв голову. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло потьмарилося, а ніжний спів тривав. За мить дуже гарна дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.

Лафарж погукав крізь пориви вітру.

Дівчина обернулась і поглянула вниз.

— Хто там? — вигукнула вона.

— Це я, — сказав старий, але, зрозумівши, наскільки недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив губами. Може, йому слід крикнути: “Томе, сину мій, це твій батько”. Як