Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер. — Ми померли!

До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав години. По всіх кімнатах гасали п’яні гості — серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев[15], а під ногами танцюристів підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували схована під нею серце.

— Містере Стендал! — почувся шепіт. — Містере Стендал!

Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.

— Мені треба поговорити з вами наодинці.

— В чім річ?

— Ось погляньте.

Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.

Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор.

— Герет? — прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.

— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.

Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.

— Це означає, що поліція може бути тут кожної миті, — сказав Пайкс. — Наш план піде нанівець.

— Не знаю, — Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. — Я мусив би догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!

— Що таке?

— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не помітить заміни.

— Авжеж.

— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці, його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?

Вдарив великий дзвін.

— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.

Рапунцел спустила свої золоті коси.

— Містер Стендал?

— Містер Герет? Справжній містер Герет?

— Саме він, — Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці. — Мені спало на думку, що краще побачити все на власні очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників. Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.

Стендал вклонився.

— Дякую за люб’язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися, — сказав він, зробивши рукою широкий жест. — Вип’єте вина?

— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!

— Подивіться самі, містере Герет.

— Та це вбивство, — сказав Герет.

— Найпідступніше вбивство, — сказав Стендал.

Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп з блідим як крейда обличчям.

— Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс Блант і запхнула її в димохід.

Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золотавого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.

— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона змовкла, обернулась і закліпала очима. — Міс Блант!

— Авжеж, — сказала міс Блант. Живісінька, вона стояла поряд з ними.

— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!

— Ні, — засміялася міс Блант. — То була не я, а робот. Моя точна копія!

— Але ж, але…

— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дайте-но, гляну… Так, справді, це я в димоході. Ваша правда. Кумедна штука, га?

І міс Блант одійшла від них, сміючись.

— Може, вип’єте, містере Герет?

— Мабуть, вип’ю. Все це нервує мене. Боже, що за місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було. На мить мені здалося…

Герет вихилив склянку вина.

Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потягли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які самі собою раптом з’явилися посеред зали. Містер Стівенс потрапив на дно глибокого колодязя. Зв’язаний по руках і ногах, він опинився віч-на-віч з гострим як бритва сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу наближався до його зведеного корчами тіла.

— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з’являючись поряд з містером Геретом і схиляючись над колодязем. — Як дивно, як чудно бути свідком власної смерті.

Маятник гойднувся востаннє…

— Як правдоподібно, — промовив, одвертаючись, містер Стівенс.

— Вип’єте ще, містере Герет?

— Так, будь ласка.

— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.

— Слава богу!

Вереск пролунав утретє.

— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.

— Тепер моя черга, — озвалася міс Драмонд. — Гляньте-но.

І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали живою в домовину, забили цвяшками віко й опустили у викопану під підлогою в землі могилу.

— Тепер я пригадую, — важко дихаючи, промимрив інспектор Громадської Моралі. — Все це було в старих заборонених книгах. Поховання живцем. І все інше. Колодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!

— Випийте ще, містере Герет. Та тримайте міцніше вашу склянку.

— Мати божа, у вас багата уява!

Вони стояли й стежили, як гинули ще п’ятеро — одного проковтнув дракон, інших кинули у чорну смолу, де вони й потонули.

— Хочете побачити, що ми приготували для вас? — спитав Стендал.

— Авжеж, — відповів Герет. — Чому б не подивитися? Все одно ми висадимо в повітря це чортовиння. Ви небезпечна особа.

— Тоді ходімо. Прошу сюди.

І він повів Герета вниз під залу, нескінченними переходами, і далі вниз і вниз спіральними сходами — в підземні катакомби.

— Що ви збираєтеся показати мені? — спитав Герет.

— Як вас уб’ють.

— Мого двійника?

— Еге ж. А крім цього, ще дещо.

— Що саме?

— Амонтільядо, — відказав Стендал, ідучи попереду з високо піднятим ліхтарем. Під стінами застигли, підвівшися з трун, скелети. Герет з огидою скривився й затиснув пальцями носа.

— Що таке?

— Хіба ви ніколи не чули про Амонтільядо?

— Ні!

— Не впізнаєте? — спитав Стендал, вказуючи на підземелля.

— Як я можу впізнати?

— А це? — Стендал, посміхаючись, витяг з-під плаща лопатку.

— Що це за штука?

— Ідіть сюди, — сказав Стендал.

Вони ввійшли в підземелля. У темряві Стендал прип’яв ланцюгом сп’янілого інспектора.

— Ради бога, що це ви робите? — закричав Герет, побрязкуючи ланцюгом.

— Я іронізую. Не перебивайте людину, коли вона іронізує, — це нечемно. Готово!

— Ви скували мене ланцюгом!

— Саме так.

— Що ви збираєтесь робити?

— Лишити вас тут.

— Ви жартуєте.

— Дуже вдалий жарт.

— Де мій двійник? Чи ми побачимо, як його вб’ють?

— Двійника немає.

— Але ж у інших були!

— Всі інші мертві. Всі, кого повбивали на ваших очах, були живі люди. Двійники-роботи стояли і спостерігали, як убивали тих, живих.

Герет мовчав.

— А тепер ви маєте сказати: “Ради любові всевишнього