Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Немало часу минуло, перш ніж вона заснула.

А незабаром він почув, як дуже тихо відчинилися надвірні двері, в будинок увірвалися дощ та вітер, і двері зачинилися. Він почув легенькі кроки перед каміном і тихе дихання. “Том”, — сказав він сам до себе.

Блискавка влучила в небо і роздерла темряву надвоє.

Зранку дуже пекло сонце.

Містер Лафарж одчинив двері в їдальню і швидко озирнув кімнату.

На килимках перед каміном нікого не було. Лафарж зітхнув.

— Я старішаю, — мовив він.

Він вийшов надвір, щоб принести з каналу відро чистої води для вмивання. Біля дверей він мало не збив з ніг малого Тома, котрий ніс відро, вже повне по самі вінця.

— Доброго ранку, тату!

— Доброго ранку, Томе.

Старий відступив убік. Босоногий хлопчина пробіг через кімнату, поставив відро і обернувся з посмішкою.

— Гарний сьогодні день!

— Атож, — недовірливо сказав старий.

Хлопець поводився зовсім звичайно. Він почав умиватися.

Старий ступив наперед.

— Томе, як ти сюди потрапив? Ти живий?

— А чому ні? — відмовив хлопець, кидаючи на нього погляд.

— Але ж, Томе, Грін Лон парк, щонеділі квіти і…

Лафаржу довелося сісти. Хлопець підступив до нього і взяв за руку. Старий відчув його пальці, теплі й тверді.

— Ти справді тут, це не сон?

— Адже ти хочеш, щоб я був тут, правда? — спитав стривожено хлопець.

— Так, так, Томе!

— То навіщо ж тоді допитуватися? Прийми мене без запитань!

— Але твоя мати… адже зворушення…

— Не турбуйся за неї. Вночі я заколисував вас обох піснею, і через це ви приймете мене ще з більшою охотою, а особливо вона. Я знаю, що таке зворушення. Зажди, поки вона прийде, побачиш сам.

Він засміявся, струснувши своїм мідяним кучерявим волоссям.

Його очі були сині-сині і ясні.

— Доброго ранку, Лейфе й Томе, — промовила мати, виходячи зі спочивальні й збираючи волосся у вузол. — Правда ж, сьогодні гарний день?

Том повернувся і засміявся батькові в обличчя.

— Бачиш?

Вони дуже смачно поснідали всі троє в тіні за будинком. Місіс Лафарж знайшла пляшку, яку вона колись сховала, і вони випили соняшникового вина. Містер Лафарж ще ніколи не бачив, щоб обличчя дружини було таким веселим. Якщо вона й мала якісь сумніви відносно Тома, то не висловлювала їх. Для неї його поява була цілком природною. Та й самому Лафаржеві присутність сина почала здаватися природною.

Коли мати забрала зі столу посуд, Лафарж нахиливсея до сина і конфіденційно спитав:

— Скільки тобі зараз років, сину?

— Тату, хіба ти не знаєш? Звичайно, чотирнадцять.

— Хто ти є насправді? Ти не Том, а хтось інший. Хто саме?

— Не треба, — злякано мовив хлопець, затуляючи руками обличчя.

— Мені ти можеш розповісти, — провадив старий. — Я все розумію. Ти марсіанин, правда? Я чув різні історії про марсіан, а проте не знаю про них нічого певного. Люди розповідають, що марсіан зараз обмаль, і коли вони з’являються серед нас, то набирають вигляду землян. Щось у тобі є незрозуміле — ти Том і в той же час не Том.

— Чому ти не приймеш мене й не припиниш цих розмов? — закричав хлопець. Він зовсім затулив руками обличчя. — Не сумнівайся, прошу, не сумнівайся в мені!

Він одвернувся й вибіг із-за столу.

— Томе, вернися!

Але хлопець побіг уздовж каналу туди, де вдалині маячіло місто.

— Куди це подався Том? — спитала Анна, прийшовши, щоб забрати ще посуд. — Ти, мабуть, щось йому таке сказав?

— Анно, — сказав чоловік, беручи її за руку, — Анно, чи пам’ятаєш Грін Лон парк, базар і те, що Том захворів був пневмонією?

— Про що ти балакаєш? — засміялася вона.

— Не зважай на це, — мовив він спокійно.

Вдалині, там, де Том пробіг понад берегом каналу, сідала курява.

О п’ятій, коли вже сідало сонце, Том повернувся. Він насторожено подивився на батька.

— Чи ти хочеш мене про щось питати? — звернувся він до батька.

— Не маю жодних запитань, — сказав Лафарж.

Хлопець посміхнувся своєю сліпучою посмішкою.

— Чудово.

— Де ти був?

— Біля міста. Я замалим не лишився там. Ще трохи, і я, — хлопець затнувся, шукаючи потрібного слова, — потрапив би в пастку.

— Як це “потрапив би в пастку”?

— Я саме проходив повз бляшану хатину біля каналу. Ще трохи, і я був би змушений ніколи не приходити сюди й не бачити тебе. Я не вмію це тобі пояснити, цього ніяк не поясниш. Не можу сказати, що воно було, бо навіть сам не знаю. Трапилося щось дивне, не хочу говорити про це.

— Тоді не будемо говорити. Піди краще вмийся, хлопчику. Час вечеряти.

Хлопець побіг умиватися.

Хвилин за десять по тому на гладенькій поверхні каналу з’явився човен. Високий худорлявий чоловік вів його, спроквола налягаючи на жердину.

— Добривечір, брате Лафарже, — сказав він, даючи перепочинок рукам.

— Добривечір, Сауле. Що там нового?

— Сьогодні новин доволі. Ти знаєш отого Номленда, котрий живе біля каналу в бляшаній хатині?

Лафарж скам’янів.

— Так.

— Ти знаєш, яким він був негідником?

— Люди кажуть, що він залишив Землю, бо вбив там чоловіка.

Саул сперся на свою мокру жердину, втупивши очі у Лафаржа.

— Пригадуєш, як звали того чоловіка, що він убив?

— Джілінгз, еге ж?

— Правильно. Джілінгз. Ну-от, години зо дві тому містер Номленд прибіг до міста, кричачи, що він бачив Джілінгза, живого, тут, на Марсі, сьогодні вдень! Він благав тюремника, щоб той замкнув його у в’язниці. Але тюремник відмовився. Отож Номленд пішов додому і двадцять хвилин тому, як розповідали мені, прострелив собі голову з рушниці. Я саме пливу звідтіля.

— Ну й ну, — мовив Лафарж.

— З біса дивний випадок, — сказав Саул. — Ну, добраніч, Лафарже.

— Добраніч.

Човен поплив далі гладенькими водами каналу.

— Вечеря на столі, — погукала дружина.

Містер Лафарж сів вечеряти і, взявши в руку ножа, глянув на Тома.

— Томе, — спитав він, — що ти робив сьогодні вдень?

— Нічого, — відповів Том з повним ротом. — А що

— Просто мені цікаво.

І старий заткнув собі за комір серветку.

Того вечора о сьомій годині старій жінці закортіло піти до міста.

— Вже кілька місяців не була там, — сказала вона.

Але Том відмовлявся.

— Я боюся міста, — заявив він. — Там люди. Не хочеться мені туди.

— Не до лиця дорослому хлопцеві така мова, — зауважила Анна. — Не хочу навіть слухати тебе. Ти підеш з нами. Це я тобі кажу.

— Анно, якщо хлопець не хоче… — почав був старий.

Але сперечатися було марно. Вона погнала їх до човна, і вони попливли каналом під вечірніми зорями. Том лежав горілиць із заплющеними очима, і не можна було