Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання - Рей Бредбері

Ах так, Пайкс. Пайкс, чиє озлоблення було таке глибоке, як почорнілий обвуглений колодязь із зеленою кислотою. Хто був Пайкс? Лише найбільший з усіх артистів! Пайкс, людина з десятьма тисячами облич, фурія, дим, блакитний туман, білий дощ, кажан, страховище з середньовічного собору, потвора — ось ким був Пайкс! Чи не кращий він за знаменитого Лон Чейні-батька? — міркував Стендал. День у день він спостерігав Чейні в старих-престарих фільмах. Так, кращий за Чейні. Чи не кращий за того другого старого лицедія? Як це його прізвище? Карлов? Далеко кращий! А за Лугозі? Не можна навіть порівнювати! Ні, на світі був лише один такий актор, як Пайкс, і тепер, коли в нього відібрали все, що він мав-його мистецтво, — йому нічого було робити на Землі. Йому забороняли навіть грати для самого себе перед дзеркалом! Бідний, неможливий, розбитий Пайкс! Як ти почував і себе тієї ночі, коли вони тягли стрічки твоїх фільмів, що висіли з кіноапаратів, ніби кишки, ніби твої власні нутрощі, і несли їх мотками й жмутами, щоб запхати у піч і спалити? Чи це так само боляче, як коли знищують п’ятдесят тисяч книжок, безцінних книжок?

Так. Так.

Стендал відчув, як холонуть його руки від безтямного гніву. Тож чи не природно було, що одного дня вони почали розмову за кавою і що ця розмова страшенно затяглася — на багато вечорів. З цієї розмови і з гіркої кави народився оцей дім Ашер.

Задзвонив великий церковний дзвін. Прибули перші гості. Посміхаючись, він вийшов їм назустріч.

Роботи, що виросли без спогадів, чекали. Вони чекали, одягнені в зелений шовк кольору лісових озер, у шовк кольору жаб і папороті. З жовтим волоссям, кольору сонця й піску, вони лежали змащені, з трубчастими бронзовими кістками в желатині. В трунах і не для мертвих і не для живих, у дощаних ящиках з поки що не ввімкнутими метрономами, роботи чекали. Пахло мастилом і латунню. Було тихо, як на кладовищі. Роботи чоловіки й жінки, але без статі. З іменами, але безіменні, запозичивши від людини все, крім людяності, роботи витріщилися на забиті цвяхами віка ящиків з етикетками, мертві, без смерті, бо в них ніколи не було життя. Та ось завищали цвяхи, які витягали з дерева. Ось почали підніматися віка. Ось на ящики лягли тіні, і почулося тихеньке цокання. Ще один і ще, і ось уже весь склад цокає і видзвонює, наче велетенська годинникова майстерня. Мармурові очі викотилися з-під гумових повік. Затремтіли ніздрі. Підвелися роботи, вдягнені в хутро мавпи й білу шерсть кролика: Близнюк ішов за Близняком, а за ними Фальшива Черепаха і Вовчок[13]; похитуючись брели, повиті водоростями, утопленики; чимчикували повішені, з синіми горлянками й закоченими догори очима схожими на м’якуш молюска; створені з глазурі й блискучої сухозлітки, йшли гноми й ельфи, Тік-Ток, Дід Мороз у супроводі Лютої Завірюхи, Синя Борода з бурцями, наче ацетиленове полум’я. З хмар сірчаного диму між язиків зеленого вогню з’явився дракон і, вдаривши велетенським лускатим хвостом, ревучи і виючи, вибив двері.

Потім настала тиша, юрба кинулася до дверей, подув вітер. Десять тисяч вік упали на своє місце. Годинникова майстерня рушила в дім Ашер. Настала ніч чудес,

Над землею повіяв теплий вітерець; обпалюючи небо, перетворюючи осінь на весну, прибули ракети з гостями. З ракет повиходили чоловіки у вечірніх убраннях, а за ними жінки з вишуканими зачісками.

— То оце і є Ашер!

— Але де ж двері?

В цю мить з’явився Стендал. Жінки сміялися й цокотіли між собою. Містер Стендал підняв руки, вимагаючи тиші. Обернувшись до замку, він подивився на вікно високої вежі й гукнув:

— Рапунцел, Рапунцел, спусти свої коси!

І з вікна, підставляючи своє прекрасне обличчя подувам нічного вітру, перехилилася дівчина і спустила пасма золотого волосся. Його підхопив вітер, сплів драбину, якою гості, сміючись, полізли в дім.

Які видатні соціологи! Які розумні психологи! Які страшенно впливові політики, бактеріологи, неврологи! Ось вони стоять між вогких стін,

— Прошу всіх до господи!

Тут були містер Трайон, містер Оуен, містер Дан, містер Ленч, містер Стівенс, містер Флетчер і ще кілька десятків гостей.

— Заходьте, заходьте!

Тут були місіс Джіб, міс Поуп, міс Черчіль, міс Блант, міс Драмонд і десятків зо два інших блискучих жінок.

Видатні, дуже видатні люди, і всі до одного члени “Товариства боротьби з фантастикою”, прибічники заборони святкування Гелоуїна та Дня Гая Фокса[14], вбивці кажанів, палії книг, смолоскипоносці. Всі вони з числа тих бездоганних громадян, які терпляче ждали, поки на новоосвоювану планету прибудуть робітники і поховають трупи марсіан, проведуть дезинфекцію в старих містах, побудують нові, відремонтують шосейні шляхи й зроблять життя безпечним. А потім, коли вже все налагоджувалось, ці гасителі веселощів, люди з хромованою ртуттю замість крові та з пофарбованими йодом очима з’явилися тут, щоб установити свою Громадську Мораль і причастити всіх своєю благодаттю. І вони були його друзі! Так, обережно, дуже обережно й хитро знайомився він з ними на Землі минулого року!

— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — вигукнув він.

— Гей, Стендале, що все це означає?

— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки — на цей бік, жінки на той.

Гості стурбовано тупцяли на місці.

— Може, краще піти звідси, — сказала міс Поуд. — Не подобається мені все це. Воно межує з… святотатством.

— Дурниці! Звичайний костюмований бал.

— Здається, тут тхне протизаконними діями, — покрутив носом містер Стівенс.

— Та годі вже вам, — засміявся Стендал. — Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!

Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов’язання — скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були