Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

рашки. Найдан був дуже старий, але волосся його ще не посивіло, і він зв’язував його в тугий вузол. Він надто давно жив у горах, у самотності, він надто багато передумав про смерть і життя, щоб сприйняти мої проблеми саме так, як хотілося б мені. Страх найдана перед втратами не мав нічого спільного з моїми страхами. В цьому світі все для нього перебувало у вічній, невпинній зміні форм, яким відповідають властиві лише їм хвилювання. Колесо життя… Найдан хотів загубити це колесо, тому й жив самотньо, подалі від суєти… Скарги і тривоги безглузді, промовляло його обличчя, життя слід сприймати таким, яким воно є…

Дмухаючи на чай, я засмучено думав про те, що, напевно, вже ніколи не зможу повторити шлях у гори.

Мені хотілось поділитися з самітником своїми думками, та я погано знав мову. До того ж підлога під нами зненацька хитнулась, забряжчав на полицях череп’яний посуд, і найдан, звівши руку вгору, заголосив:

— Гіббозех! Гіббозех! Припини!..

Він благав підводного гіганта, який тримає на плечах Землю, бути обережнішим з такою священною ношею.

Ублагавши гіганта, найдан заспокоївся і зашепотів на нерозбірливому непалі:

— Рай… Тільки потрапивши в рай, людино, ти отримуєш можливість явитися в цей світ тільки раз, досягнувши цим глибокої нірвани… Грунт раю — він із коралів і лазуритів, і курява не кушпелить там, і предметів неприємних для ока нема там. І нема там нічого такого, що не було б повчальним для розуму і радісним для серця. І нема там темряви, бо постійно сяє світло будди Абіди. І літають над водою птахи, тільки голосом і пір’ям схожі на наших. І нема там брехунів, що примножують шкоду і зло. І всі там звуть один одного “любий” і “друг”… Усі жителі раю пам’ятають свої минулі діяння, і всі жителі раю знають думки інших, а отже — думки й діла істот усіх відомих і невідомих нам світів…

Найдан шепотів, а я думав: ні, найдане, мене неможливо навернути в цю віру. Я бачив війну, я бачив радість, я бачив злидні й багатство…

— Подякуємо всемогутньому за його благодіяння, — шепнув найдан, — станемо на коліна.

Я пожалів старого, але вдав, що не розумів непалі, і, коли найдан пішов, кинув на підлогу спальний мішок.

8

Глупої ночі мене розбудив якийсь птах. Зовсім поряд, невидимий, він вигукував дивні словосполучення, схожі на англійське “брейн фівер” — “запалення мозку”.

— Брейн фівер! — тужливо кричав він. — Брейп фівер!..

Я в сум’ятті зустрічав кожен його викрик, боячися, що легені птаха не витримають, з такою печаллю і розпукою гукав він про страшну хворобу. І, не бажаючи більше валятися на твердій підлозі хатини, я встав, узяв льодоруб, припас галет і кави, всунув до кишені пістолет і вийшов у вузькі, низенькі двері.

Проходячи повз прилаштовану неподалік кам’яну келію, я побачив за вікном найдана. Він сидів на солом’яній циновці, перебирав чотки, а на кам’яній божниці перед ним стояли крихітні фігурки будд. Там був Шак’я-муні із своєю жебрацькою чашею, грядущий будда Майдарі, червоний, мов квітка маку, будда Ар’ябало, одинадцятиголовий і багаторукий, Бодхі-сатва Манжушрі з книгою і лотосом і багато інших будд. Всі вони були оголені до пояса і сиділи, підібгавши ноги і опустивши очі.

Обережно, нічим не порушивши мертвої тиші, я рушив у гори.

9

Кроків за сто від мене пробігли на кам’яну гриву тібетські вовки. Я бачив, як довго вони маячіли на тлі вранішнього неба, вперті й мовчазні.

І одне по одному відкривалися переді мною маленькі дива: то крихітні кам’яні гриби, з яких звисали осині гнізда, то граціозні аметистово-голубі примули з жовтими цятками посередині, то гнізда зелених мохів…

Гірські кряжі й окремі вершини оточували мене, а зовсім близько — здавалось, я можу докинути до неї каменюкою — височіла прямовисна стіна льодів — батьківщина йєті. Підніжжя стіни було засипане фірном, ноги грузли в ньому, як у трясовині, та я повз і повз по вкритих інеем валунах, доки нарешті не вибрався до озера.

Я чекав, що береги озера будуть оголені нічною хурделицею, аж ні — вони встигли обрости свіжими сніговими дашками, а воду біля країв прихопило тоненьким льодком.

Після недовгих пошуків я натрапив на обледенілу палатку. Вона була порожньою, ніде я не побачив ні трупа йєті, ні його слідів.

Шорстка поверхня каміння обпалювала пальці, сніг алмазно іскрився, а я думав про останній шанс — убити йєті.

Та чи міг я взяти на себе таку відповідальність?

Я йшов, думав про вбивство, і країна льодів невтомно відкривала переді мною все нові й нові простори, холодні й пустельні.

Ні, сказав я сам собі. Ким би не був йєті, його треба вивчати саме тут…

Та думаючи про це, я не забував про пістолет.

Ніде не було жодного сліду. Сама доля застерігала мене від убивства. І даремно з жадібністю і страхом я вдивлявся в цирки і кулуари, в гребені льодяних і кам’яних стін, благаючи всіх будд дати мені ще одну, останню, можливість побачити хоча б здаля згорблену постать йєті.

Льодяний світ мовчав.

10

Через кілька днів я вже був у Катманду. Я досягнув заповітної мети — побачив йєті, але це мене не тішило. Байдуже я розрахувався з шерпом, якого знайшов унизу, під льодовиком, у селищі…

Вузьке вікно готелю виходило на смітник. Темні кімнати були обклеєні біблійними текстами та олеографіями на ті ж теми. Бридкі штучні квіти стирчали на підвіконнях.

Усі троє моїх вікон дивилися на захід, тому в кімнат ті завжди гуляли сутінки. Місто, позбавлене звичайної європейської метушні, здавалося мертвим. “Сноув’ю” — “Готель з видом на сніги” — таку назву мало моє пристанище, частина моєї довгої сорокалітньої мрії.

Я усміхнувся.

Сорок років тому я був призначений в гуркхський полк — офіцер, що мріяв про закритий Непал, в’їзд до якого став можливим для іноземців тільки 1959 року, після падіння тиранії Ран.

Вмостившись у єдиному кріслі, я спробував зосередитися. Врешті це так — я ніколи вже не повернуся в гори. Але що я можу розповісти?

Я думав: на південних схилах Гімалайського хребта свого часу були знайдені уламки щелепів і зуби третинних людиноподібних мавп — рамопітеків. Деякі ознаки дають право вважати, що рамопітеки були ближчими до нас, ніж нині існуючі людиноподібні мавпи. Зокрема ікла рамопітеків випиналися вперед не так сильно, як у шимпанзе. Але зуби й уламки щелепів не дають нам можливостей сказати впевнено — так, саме рамопітек міг бути нашим предком, хоча,