Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

І тут почулося хіхікання. Це Танечка-Манечка-Любочка за осцилографом тихенько радіють життю.

— Так ви, виявляється, до всього ще й самозванець, Борисе Петровичу? — уже спокійніше буркоче Сам.

— Виявляється, так, — відповідаю я. — Та все одно на чужого дядю не працюватиму.

— Та вас ніхто тут у відділі й не затримує, — каже Сам.

Тон його — спокійно-розсудливий — уразив мене більше, ніж самі слова. Дивлячись на його широке перенісся, я відрубав:

— За власним бажанням не піду.

Я влучив у ціль, бо в його маленьких очицях спалахнула лють. Щосили стримуючи її, він мовив:

— А ми вас за власним і не відпустимо. От завтра на зборах усе товаришам поясните, тоді й вирішимо, як вас відпустити, з якою характеристикою і формулюванням.

Його масивна голова, ніби башта в танка, ледь повернулася на товстій бичачій шиї. Він спитав:

— Надіє Климівно, як вважаєте, потрібні збори?

— Та він, певно, вже й сам усе зрозумів, без зборів, — відказує мужоподібниця, ще й на мене змовницькії очима блискає.

Думаєте, в ній совість прокинулась? Коли б так. Готовий поручитись, що вона просто на зборах затримуватися не хоче — побачення з кимось призначила.

Сам попрямував до виходу, і після того всі діловито вдали, наче нічого й не трапилося. Та я поламав їхню гру.

— Отак і виходять самозванці? — питаю я голосно. — Може, і Лжедмитрій так вийшов?

Мовчать.

Тоді я підходжу до Іллі Спиридоновича.

— А як же бути з особистим прикладом, з вихованням молоді, про яке ви полюбляєте говорити? — і на Танечку-Манечку-Любочку підборіддям киваю.

Думаєте, він збентежився? Анітрохи. Ласкаво так до мене посміхається.

— Ви, — каже, — Борисе Петровичу, про НВ забули.

НВ — це в нас свій, відділівський термін, означає — не виставлятися.

Тут і інші загаласували. Мовляв, нам роз’яснили, що все на користь науці. І тільки Надія Климівна з відвертою зловтіхою на мене глянула й висловилася:

— Давно вам утовкмачую, Борисе Петровичу, погано ви виховані, смаку у вас нема. Звідси, бідолашненький, і все ваше горе.

Це вона ніяк не простить мені одну давню розмову. Тоді я на її запитання відверто сказав, що жінки з такою зовнішністю, як у неї, мені не подобаються. І хто мене за язика смикав? Не міг хоч промовчати?

А Танечка-Манечка-Любочка наче в думки мої зазирнули:

— Мовчали б, Борисе Петровичу, і все було б гаразд.

Одне слово, винним став я. Навіть друг мій, Віктор Воденков, коли я йому все розповів, посміявся наді мною: “А ти що, немовля? Людей не знаєш? У двадцять чотири роки кандидатом став, та ще й виставляєшся. Кажуть, що ти талановитий. А це провина перед ближніми немала”.

Тоскно мені. Огидно ходити на службу. Дивитися на співробітників не можу. Видно, все ще реакція триває. Доведеться чекати, поки мине… А можливо, справа не тільки в тому, що сталося на службі. Втомився я дуже за останній час, перевантажився: дисертація, курси з іноземної мови, у кількох комісіях засідати змусили. Голова болить страшенно, іноді нудить, як це бувало зі мною ще в школі. Дарма, літо настане — відпочину.

А взагалі в мене все добре. Купив собі гарний светр, навіть Надія Климівна його хвалила, у театрі з однією симпатичною дівчиною познайомився, та подзвонити їй все ніколи.

Моє вітання Валерієві Павловичу.

Борис”,

“19 квітня.

Здрастуйте, рідні! Вибачте за довгу мовчанку. Пишу з лікарні. Лікар Барновський наполіг, щоб я вам написав. Писати мені важко. У голові швидко-швидко крутяться жорна — великі й маленькі, дрібнозернисті й крупнозернисті, масивні й легкі.

Лікар каже, що це незабаром мине, отже, ви не хвилюйтесь. Я довіряю йому, бо лікування проходить успішно, і я тепер виразно пам’ятаю все, що трапилось, і знаю, через що попав сюди.

Після сварки із Самим збори все ж відбулися. Можете пожалкувати, що не були на них. Такої вистави і в цирку не побачиш. Сам не гарчав, не кусався, навіть хвостом по боках не хльоскав. Навпаки, він виглядав стомленим і навіть сумним, в усякому разі пригніченим. Усім своїм виглядом і голосом Сам підкреслював, що йому по-батьківськи шкода заблудшого сина.

Танечка-Манечка-Любочка, як завжди, робили “акробатичні етюди”, кокетуючи з усіма, крім мене, ніби ненароком демонструючи нові довгі панчохи з візерунками й перекошеним швом. Надія Климівна “ходила по канату”, “махала білою ногою” й намагалася зберегти “добру міну при поганій грі”. У ролі партерного клоуна виступав, сяючи лагідною усмішкою, Ілля Спиридонович.

Не можна сказати, що й цього разу вони були всі заодно. При нагоді вони підкусювали одне одного. І все ж на зборах — і це їхнє головне досягнення — вочевидь виявилося, що в дружньому й згуртованому колективі я людина-скнара, бунтар-одинак, порушник спокою.

Колектив цінний, до речі, ще й тим, що пам’ять у нього теж колективна. Чого один не запам’ятав, те збереже інший. На зборах пригадали всі подробиці моєї біографії, усі зигзаги недостойної моєї поведінки “від Адама”: невчасно профспілкові внески заплатив, не допомагав Іллі Спиридоновичу вселятися в нову квартиру, з Танечкою-Манечкою-Любочкою колись не привітався. А Надія Климівна, виявляється, персональний список образ склала: і коли неввічливо відповів, і коли танцювати не запросив і вона цілий вечір сиділа в кутку сама…

Мене викрили й затаврували, а я все ж таки не подав заяви про звільнення. Дуже вже не хотілося Самого радувати.

Через день викликали мене до директора інституту. Вислухав він мене уважно, в очах впівнапруги засвітилося співчуття. Виявляється, він теж побоюється нашого Самого.

— Потерпіть з півроку, Борисе Петровичу, — кдг же. — У нас зміни назрівають.

Півроку наче й небагато. Пом’явся я, виплакався йому в жилетку, вирішив на деякий час змиритися, окопатися, чекати. А чекати й несила. Кишка тонка. Як казали римляни, “не такий страшний рик лева, як завивання гієн і шакалів”.

Усе почало мене дратувати. Усе почав бачити якимось іншим, нещадним зором. Помітив, наприклад, що кожен із людей, які мене оточували, на якусь тварину схожий. Обличчя Іллі Спиридоновича — справжня свиняча пика, Надія Климівна нагадує борсучиху, а Танечка-Манечка-Любочка — молодих лисичок, вертких і завжди голодних. І незнайомих людей на вулиці так само почав порівнювати: один на крука схожий, другий — на крота, третій — на сома… Почало мені здаватися, що й поведінка їхня відповідає зовнішності. Примічати почав, через що люди ворогують, чому дружать, почав відшукувати внутрішні, глибинні, найпотаємніші, інтимні, можна сказати, причини.

А в голові все частіше жорна працювали, — перемелювали мій мозок, зерна думок моїх у борошно, з якого вже нічого не