Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

Геологи навчилися датувати літопис планети, астрономи вирахували вік багатьох зірок, астрофізики — вік всесвіту. Та коли, де і як з’явились ми — люди? І що слід вважати днем нашого народження? Не так просто на все це відповісти, як здається.

Наука невпинно поповнює ланки еволюційної драбини, та далеко не всі знахідки — відкриття, далеко не всі вони продовжують еволюційний ланцюг — бувають дивні, незбагненні речі.

Одну з таких знахідок зробив 1959 року в Африці археолог Луїс Лікі — скам’янілі кістки одного з людських предків, названого ним зінджантропом. Наче б нічого незвичайного. Та, продовжуючи роботи, Лікі знайшов скам’янілий череп другої істоти, названої ним “людиною вмілою”. І ця “вміла” за своїм фізичним типом була набагато ближчою до нас, ніж зінджантроп. У неї не було надмірно розвинених надбрівних дуг, низького, скошеного назад лоба, важкої верхньої щелепи. Сенсаційність знахідки полягала в тому, що “вміла” була явно старшою від зінджантропа! Виходило, що примітивні людиноподібні істоти жили на нашій планеті поруч з людиноподібними, розвиненими набагато вище!

“Єдине пояснення, — думав я, — може полягати лише в тому, що еволюційний ланцюг не такий прямолінійний, як багато хто вважав раніше. Скоріше, це не ланцюг, а дерево, окремі гілки якого рано чи пізно відмирають. Не випадково в антропології виник термін — “тупикова парость”. Приклад — той-таки неандерталець, якого більшість вчених у наші дні відмовляється вважати одним з людських предків”.

“Могли ж, — думав я, — бути періоди, коли на планеті одночасно жили цілком різні за своїм фізичним розвитком і рівнем мислення істоти… Як довго вони рухалися паралельними курсами? І чи не представником такої тупикової парості був мій застуджений бранець, що зумів пережити неандертальців і кроманьйонців, а зараз так важко помирає в тісній палатці свого далекого нащадка?..”

Вітер вив усе дужче, задував крізь щілини дрібний сніговий пил. Під ранок я почув крізь його шум щось схоже на важке зітхання велета. Палатку струсонуло, і відразу ж звідкілясь почулось дивне шерхотіння… Своєю незвичайністю і незрозумілістю воно лякало дужче, ніж наступ хуртовини, і я кинувся розшнуровувати запону. Та палатку вже підняло, гойднуло, і з усіх боків ринули на мене крижані струмені води. Не вагаючись, я розпоров ножем днище, вивалившись просто в каламутну вируючу воду. Новий вал накрив мене з головою, відкинув геть від палатки. У місячному світлі я побачив, як фантастично повільно обвалюються зі стін, що оточували озеро, льодяні іскристі дашки. Вони обвалювалися в чорну воду, потопали в ній, підіймаючи перед собою вал, а потім поставали з глибин, мов гігантські левіафани…

Обвал льодяних брил — це й стало причиною такої дивної повені…

Марно я кидався в гігантські вали, що накочувалися на берег, мене неодмінно відкидало назад, і я так і не 8 міг дістатися до палатки, в якій лишився хворий йєті.

Тупий, холодний відчай оволодів мною. З протилежного схилу з гуркотом зірвалося каміння, я навіть не глянув на нього. Куртка обмерзла на вітрі, жолобилась, я не відчував і цього. Одна-єдина думка змушувала мене страждати — я знову програв! Програв остаточно!

“Вгамуйся, — сказав я собі. — Вгамуйся… З самого початку цей йєті здавався надто великим дарунком…”

Основна маса Гімалаїв ще перебувала в тіні, але найвищі вершини осяялися сонцем і виблискували в недосяжному для смертних небі. Недаремно саме ці вершини населялися з віку у вік мстивими й лихими богами — шерпи завжди відчували щось загрозливе у цій холодній, майже неземній красі.

Коли сонце запряжило в повну силу, я розіклав на камінні одяг, ждучи, коли він хоч трохи підсохне… Вогнисті краплі ліниво зривалися з довгої бурульки, що мінилася всіма кольорами веселки, і з тонким дзвоном падали в сніг. Розбиваючись, вони на мить спалахували надзвичайно яскравими жовтогарячими іскрами…

Тільки в горах можна так швидко з пустелі потрапити в сад. Вже через кілька годин я брів заростями барбарису і рододендронів. Гірлянди ломоносу щедро обвивали кожен кущ, і все навколо здавалося рожевим від квітів, які з’являлись то за камінням, то за численними потічками. Жоден садівник не зміг би створити таке: миршаві кущики рожевих і лілових квіток постійно розмежовувалися горбками льоду, де-не-де проткнутого високими стрілами гнучких ранніх примул і шипастими стеблами білих маків.

Хатина пустельника-найдана, в якій ми з шерпом залишили речі, була десь поряд, та відсутність стежок водила мене манівцями, і я, як завжди, вийшов до неї несподівано. Крізь широкі щілини в кам’яній важкій огорожі я побачив і самого найдана. Він сидів посеред двору, і його довгі пальці ледь ворушилися, перебираючи великі чотки. Найдан був старий і зігнутий, і, побачивши його, я відразу зрозумів — шерп іще не прийшов!

Хвіртка скрипнула.

Найдан підвів голову, кивнув і мовчки, не поспішаючи, рушив до хатини — варити чай.

Переодягнувшись, я зупинився біля низької огорожі, вздовж якої тяглися ящики з квітками, і глянув на снігове громаддя Ама-Даблана.

Я думав про шерпа Пасанга, що пішов униз — до селища. То була не така вже й гірка думка, зовсім не гіркіша від думки про втраченого йєті, але й вона залишала в душі осад. Звичайно, я розумію, що зустріч забобонного шерпа з йєті, породженням гемонських сил, рівнозначна зустрічі того ж таки найдана із самим господарем пекла Ерлікханом. З Ерлікханом, що тримає в руках чарівне дзеркало-толі, в якому відбиваються всі гріхи й добрі справи кожної людини. З Ерлікханом, господарем великого пекла живих істот.

“Так, — думав я, — уявлення про пекло, де грішники вбивають себе й інших, щоб знову й знову воскресати для вічних страждань, уявляючи це пекло, де грішники киплять в казанах або розчавлюються горами, цілком могло змусити Пасанга податися в селище, залишивши мене наодинці з Гімалаями…”

Ще гіркіше було думати про втраченого мною йєті, в якому мені хотілося бачити предка, справжнього предка одного з нас — шерпа, мене, сера Джона Ханта і всіх інших, що плавають по океанах, злітають у небо, штурмують гори… Як грішник, шлунок якого ненаситний, а рот не ширший вушка голки, я прагнув відкриття, але воно не відбулось. Як і чим я можу довести людям те, що кілька годин провів поруч з істотою, історія якої може пролити світло й на саму історію людства.

Найдан приніс чай і склянку міцнючої смердючої горілки —