Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

Зійшов місяць і освітив морену.

Неспішно, уважно я оглянув сліди. Біля берега вони були незрозумілими, але вище, на свіжому снігу, виділялися досить чітко. Вони були набагато більші моїх, і великий палець дивно вивернутий вбік. Крім цього, і це найбільше мене вразило, біля п’яти можна було побачити два вузьких трикутних відбитки, як від жмутка волосся.

Тут пройшов не шерп! І я відразу знайшов цьому доказ — там, де нога потрапляла в розколину, на камені лишалося кілька рудувато-коричневих волосин. Це міг бути тільки йеті!

Але хто ж тоді витяг рюкзак?

Знову наплив туман. Стало трохи моторошно — гігантські тіні німотними драконами погрожували мені, випускаючи м’які пазурі. Я повільно пішов до розлому. “За ніч, — думав я, — доки розкопуватиму шерпа, йеті зникне!..”

Крик, схожий на протяжний стогін чайки, долинув вдалеку, згори. Звівши голову, в імлавому світлі місяця я побачив на кам’яній брилі чорну тінь і відразу згадав численні оповідки про чорних альпіністів — тих, що обморозились на вітрі. Тільки висота може врятувати цих нещасних від гангрени, і вони роками живуть на вершинах, прагнучи і боячись залишеного внизу світу.

“Ось один такий”, — подумав я, розглядаючи чорну тінь. Мені навіть здалося, що я бачу за його спиною рюкзак. Більше того, зблиснуло на секунду вістря льодоруба, яким альпініст чіплявся за каміння. Я крикнув, повіривши в марево, і воно відразу зникло.

“Ніч привидів, — подумав я. — Шерп… Йеті… Сліди…”

І ніби для того, щоб остаточно мене спантеличити, відкрився новий слід. Він ішов од завалу до озера, а потім, не перехрещуючись із слідом йеті, різко збочував.

Я не міг помилитися — тут пройшов Пасанг. Саме на його черевиках були поставлені гострозубі кішки і саме він, шерп, міг так налякатися снігової людини — тхлох-мунга, як він її називав.

Я настільки втомився, що навіть не зрадів. І все ж знайшов сили пройти по слідах шерпа аж до морени, звідки неважко було спуститися в долину, до хижі буддиста-самітника, у якого ми залишили частину своїх речей.

“Скільки людей, — подумав я, — намагалося побачити хоча б постать йєті, знайти бодай найнікчемніші докази його існування. Експедиції обмацували печери й льодовики, дослідники виманювали у тібетських лам химерні скальпи, зняті буцімто з тхлох-мунга, створювалися спеціальні міжнародні комітети, але йєті не поспішав зустрЬ тися зі своїми сучасниками, і саме існування його перетворювалось на легенду”.

Я пройшов майже кош. Це непальська міра довжини, і дорівнює вона близько двом милям. Однак місцеві жителі поводяться з кошем досить вільно: коли вони кажуть, що до мети залишається два чи три коші, це не значить, що вам доведеться пройти чотири чи шість миль; ні, просто на вас чекає досить довгий шлях… І зараз, коли я сказав, що пройшов майже кош, це означало лиш мою безмірну втому, коли стає важко орієнтуватися в просторі.

Далекі вершини, залиті місячним сяйвом, курились. Могла налетіти заметіль, та в це поки що не вірилось — так тихо, так пустельно було навкруги.

Тихо?

Я прислухався…

Дивний звук, наче за ближнім сераком[3] щось упало, здивував мене.

А потім я почув кашель.

Я занімів. Проте кашель мені не вчувся, він повторився знову.

Повільно, намагаючись не скрипнути снігом, не продавити тонкий лід, я обійшов серак і побачив під ним дивне створіння, що уткнулося лицем у сніг. Завбільшки як чотирнадцятирічний хлопчик, воно було з ніг до голови вкрите шерстю, яка конусом сходилась на тім’ї… І це створіння, сховавши обличчя в широкі долоні, надсадно й важко кашляло.

Я забув про втому і забув про шерпа. Я бачив нарешті істоту, через яку опоряджувались і йшли в гори цілі експедиції, через яку гинули на траверсах прославлещ альпіністи, через яку втрачали добре ім’я серйозні дослідники! І доки йєті — а це був він! — мене не помічав, я гарячково перебирав варіанти того, як мені доправити цього малюка в палатку!

Придивився.

Йєті сидів просто в снігу, тіло його напружилось, лікті вивернулись назовні, через що він здавався кривим. Від нього йшов слабкий запах, трохи схожий на запах; мокрої повстяної ковдри. Очевидно, він був серйозно хворий.

Я був готовий до того, що, помітивши мене, йєті спробує врятуватися втечею, та він лише повільно і безпомічно звів голову, химерно вивернувши шию і втупивши в мене свої примружені сльозаві очі. Через лоб і тім’я у нього проходила вузька, схожа на гребінь смужка жорсткого волосся, обличчя, вкрите густими зморшками, здавалося плоским… І в свою чергу я жадібно розглядав тхлох-мунга, запам’ятовуючи кожну деталь, — приплюснуті вуха на дивно маленькій голові, рудувату шерсть, що густо спадала на ноги, так, начеб на йєті натягнули хутряний костюм, нарешті, широкі, теж зморшкуваті, долоні.

Знаючи, яке небезпечне на висоті запалення легенів, я з досадою згадав, що основну аптечку ми залишили у самітника. “Що ж, — вирішив я. — Значить, треба поспішати. Чим раніше ми втрапимо до людей, тим більше шансів побачити цього малюка живим”.

Простягнувши руку, я обережно торкнув тепле волохате плече. Йєті хижо і втомлено розтягнув тонкі темні губи і роздратовано загарчав, показуючи ряд великих, покритих чорним нальотом зубів. І все ж він був надто виснажений, щоб чинити опір. Здався, повільно ступив уперед…

Підштовхуючи, я вів йєті через морену. Кашель лунко метався серед валунів. Гучно лопався під ногами у своїй невимірній товщі льодниковий щит. Здавалося, ми ніколи не дійдемо. Здавалось, ось-ось перед нами розійдуться, як блискавиці, чорні тріщини.

Але ми прийшли.

Не звертаючи уваги на стогони й на мляві спроби йєті позбавитися моїх дотиків, я штовхнув його в палатку, і він відразу забився в найдальший і найтемніший куток. Тремтячи, він сховав голову в долоні і зовсім не реагував ні на воду, ні на сухарі. Я ладен був негайно спуститися до самітника по ліки, але навряд чи йеті виї тримав би такий шлях. Залишалося чекати ранку, і, присівши біля входу, я повільно, як тібетський ченець, почав шепотіти — неголосно, невиразно: і

— Ген там, де ніби черкають сірники, — метеори… Вони не страшні, містере йеті. Вони не приносять нещасть і нічого не змінюють. Просто існують, як, наприклад, ти. Їх, у принципі, можна було б викреслити із списку природи, як викреслив один тібетський лама із своїх списків тебе, містере йєті, як істоту, що не бере участі в прославленні багатьох будд… А там зорі… Водолій, Великий Пес, Компас, Корма, Єдиноріг… Може, ї ти вмієш помічати їхні