Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Розглянувши його, Каштанов вирішив, що це має бути гесперорніс, зубатий безкрилий птах крейдяного періоду, близький будовою тіла до сучасних пінгвінів. Крила його були в зачатковому стані і зовсім ховалися в м’якому, волосоподібному оперенні.

Після триденного плавання через країну сухих степів мандрівники досягли її південного краю, де рослинність одразу змінилася. Береги ріки вкрилися зеленими хащами хвойних дерев, сагових пальм[26] та папороті численних видів, здебільшого цілком нових, що досягали висоти людини. Високі зарості рослин, схожих на комиш, росли у воді понад берегом, а плоскі обмілини були вкриті хвощами заввишки в півтора метра і з поперечником більш як двадцять п’ять міліметрів. Із глибини заростів чулося безугавне стрекотання, а над водою кружляли дивні комахи. Вони були схожі на бабок, але розмах крил їх досягав майже сорока сантиметрів. Тіло їх, що відсвічувало металічним блиском, було завдовжки сантиметрів з двадцять; одні були золотисто-жовті, другі сталево-сірі, треті ізумрудно-зелені, четверті темно-голубі, п’яті вогнисто-червоні. В сонячному промінні вони пурхали, ширяли, ганялися одна за одною, і їх мелодійна тріскотнява нагадувала цокання кастаньєтами.

Вражені цією красивою картиною, мандрівники поклали весла. Човен повільно плив за водою, а гребці милувалися незвичайним видовищем. Папочкін добув сачок і після довгих спроб спіймав одну бабку. Але коли він виймав бабку з сачка, вона боляче вкусила за палець зоолога своїми щелепами, і вчений, розгубившись, випустив її з рук.

Суцільний зелений бар’єр, обступивши береги, не давав змоги причалити, і мандрівники, стомлені довгим плаванням, марно шукали очима хоча б невелику чисту галявину для ночівлі.

Тимчасом голод давав уже себе взнаки, а зелені стіни хвощів ставали чимраз густіші.

— Ех, треба було зупинитися в кінці степу! — сказав Громеко.

— Вдруге будемо розумніші, — засміявся Макшеєв.

Кілометр минав за кілометром, а зелені стіни не переривались. Нарешті за поворотом ріки, на рівному березі її побачили низьку зелену смужку. У воду виступала довга вузька коса, яка потім переходила в обмілину і поросла тільки хвощами. Не маючи кращого, вирішили зупинитися тут і розчистити собі майданчик. Човни завели в маленьку затоку між косою і берегом, витягли мисливські ножі і почали воювати з хвощами. Але це була нелегка справа: товсті стебла, тверді від великого вмісту кремнезему, погано піддавалися ударам ножа, а зрізані залишали колючі пеньки, на яких не можна було ні сидіти, ні лежати.

— Спробуємо вирвати їх з корінням, — запропонував ботанік. — Вони не повинні міцно сидіти в м’якому річковому намулі.

Порада була добра: хвощі легко виривались із ґрунту, і через півгодини мандрівники розчистили м’який майданчик для намету і вогнища. Але вогнища не було з чого розкладати: зелені хвощі не горіли. Не можна було не тільки приготувати вечері, а навіть скип’ятити собі чай. Крім того, з хвощів знялися цілі рої стривожених комарів, завбільшки в двадцять міліметрів, відбитися від яких можна було тільки димом вогнища.

— Стривайте, — сказав Громеко, — Зовсім поблизу, підпливаючи сюди, я помітив стовбур сухого дерева, що стирчав над гущиною. Треба його добути!

Озброївшись сокирами та вірьовкою, Громеко і Макшеєв відв’язали один з човнів від плоту і попливли проти течії. За сотню-дві кроків від стоянки побачили товсте засохле дерево з кількома гілками, що стовбичило в зеленій хащі: але дерево це було на такій висоті над водою, що його не можна було дістати ні рукою, ні сокирою.

— Спробуємо закинути вірьовку за гілляку, можливо вона відламається, — запропонував Макшеєв.

Громеко стримував човен на місці, ухопившись за хвощі, а Макшеєв перекинув вірьовку через товсту гілляку і почав її тягти; гілляка не відламувалась, але все дерево почало тріщати.

— Пустіть човен, допоможіть тягти! — гукнув він товаришеві.

Тепер обидва ухопились за вірьовку, стоячи в хиткому човні, і сіпнули щосили. Дерево повалилось, ударивши з розмаху по носу човна, який під вагою почав занурюватись у воду. Громеко ледве встиг схопитися за хвощі і підтягти до них корму, як ніс човна зник під водою.

— Скандал! Що ми тепер робитимемо? — вигукнув Макшеєв.

Обидва сиділи на кормі, ногами у воді, однією рукою трималися за хвощі, а другою за вірьовку, яка не давала злощасному дереву попливти за водою.

— Вилізти на берег не можна, вичерпати воду нема чим, залишається кликати кого-небудь на допомогу, — сказав Громеко.

Обидва почали аукати й гукати. Спочатку ніхто не озивався, але потім почувся голос Каштанова, який запитував, у чому справа.

— Пливіть до нас хто-небудь на допомогу, захопіть відро, наш човен затонув!

— Зараз приїду, — почулось у відповідь.

В цей час із води біля затонулого носа човна з’явилася величезна голова зелено-бурого кольору з короткою й широкою мордою та маленькими очима під плоским черепом. Тварина деякий час дивилася на остовпілих від несподіванки людей, а потім, роззявивши пащу і оголивши кілька рядів гострих зубів, почала лізти на ніс човна, який під її вагою почав занурюватися глибше. З’явилася коротка і товста шия, далі частина голого тулуба; широкі передні лапи кігтями чіплялися за борт човна.

Ідучи по дрова так близько від стоянки, мисливці не взяли з собою рушниць і тепер стояли беззбройні віч-на-віч з якоюсь рептилією невідомої породи, безумовно м’ясоїдною і дужою їхні сокири залишилися на носі і тепер були у воді, вже під лапами ворога.

— Швидше прив’язуйте свій ніж до держака весла! — вигукнув Макшеєв, — а я спробую затримати