Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
Швидко поскладали речі, навантажили човни та пліт і попливли далі, але не так швидко, бо судно було недостатньо рухливе і вимагало посиленої роботи веслами. Місцевість надвечір цього дня почала змінюватися, горби на берегах річки спершу стали нижчі, а далі зовсім зникли. Замість густої хащі лісу і кущів розгортався степ з окремими гаями, де переважали велетенські баобаби. Тільки понад берегами вузькою смугою тягнулась розкішна рослинність з пальмами, бамбуками, ліанами, в якій тулилися птахи та великі мавпи кількох порід. У степу паслися стада різноманітних антилоп, мастодонтів, носорогів, верблюдо-жираф, безрогих жираф і первісних коней. В хащі поблизу ріки трималися тигри, гіпопотами та олені.
СТРАХОВИЩНІ ЯЩЕРИ І ДИВНІ ПТАХИПерша ночівля була на великому острові, значна частина якого теж мала степовий характер, і тільки понад берегом подекуди тягнулися групи кущів і зарості комишу. Намет поставили на північному краї острова, звідки було видно ріку, що поділялася на два рукави, кожний не менше, як на сто кроків ширини.
Після вечері якийсь шум порушив спокій навколишньої природи. З протилежного берега річки почулися протяжні крики, що нагадували голоси натовпу людей, які інколи приглушувались голосним уривчастим гавканням і завиванням.
Із зеленої хащі вискочило, ламаючи комиші і розсуваючи кущі, невелике стадо червонуватих, з білими плямами чотириногих, які кинулись у воду і попливли до острова. Слідом за ними вискочила зграя перистих хижаків, які, виючи й гавкаючи, теж попливли, намагаючись наздогнати і відбити одну тварину, що відстала і, очевидно, знемагала.
Через кілька хвилин переслідувані тварини видерлися на острів і пробігли дуже близько від намету. Вони були схожі на коней, хоч майже зовсім не мали гриви.
Тварина, що відстала, теж встигла допливти до острова раніше від хижаків, але на крутий укіс берега могла насилу вилізти, і нагорі її оточили переслідувачі, виючи й гавкаючи. Зібравши останні сили, вона била їх передніми й задніми ногами, хапала зубами, але нерівна боротьба з дюжиною ворогів не могла тривати довго. Хижаки, ухиляючись від ударів, не випускали жертву з свого кола, вичікуючи, поки вона знесилиться остаточно.
У боротьбу встряли люди; три постріли в зграю хижаків поклали двох із них і примусили решту швидко втекти. Але знесилена жертва вже не могла скористуватися несподіваним порятунком. Коли мисливці підійшли до неї, вона вже конала. На її шиї зяяла велика рвана рана, очевидно, зроблена зубами одного з хижаків при першому ж нападі на табун, — це й було причиною слабості жертви, яка на бігу поступово сходила кров’ю.
Оглядаючи забитих хижаків, мисливці переконалися, що тварини належали до примітивних ссавців. Вони були завбільшки з сибірського вовка, але тулуб, як і довгий, тонкий хвіст нагадував швидше котячу породу. Шерсть на спині і боках була темно-бура, з жовтими поздовжніми смугами, а на череві — жовта. Зуби були майже однакові, всі швидше нагадували ікла.
Жертва хижаків заслуговувала на назву коня тільки з великими застереженнями. Вона була на зріст не більша за великого осла, але граціозніша від нього, бо тулуб тримався на тонких ногах, кожна з яких закінчувалась не одним копитом, як у справжніх коней, а чотирма. Причому, тільки середнє копито було дуже розвинене, а решта — зачаткові.
Вивчаючи цього дивного коня, Каштанов і Папочкін прийшли до висновку, що перед ними первісний кінь, родоначальник сучасних коней, який своїм виглядом більше схожий на американську ламу.
Другого дня так само була степова місцевість, справжні савани або прерії, з високою травою, з хащами і групами кущів та дерев по берегах тихої ріки і численних островів. На одному з великих островів мандрівники помітили стадо титанотеріїв — тварин, які являли собою щось середнє між гіпопотамом і носорогом.
Мандрівники хотіли причалити трохи нижче за кущами, щоб підкрастися і здобути одного з титанотеріїв, але натрапили на ще цікавішого звіра, представника найдавніших товстошкірих — четверорогого носорога, який заліз передніми ногами у воду, щоб вгамувати свою спрагу. Коли пліт наблизився до нього, він підвів свою потворну голову і широко роззявив пащу, ніби хотів проковтнути або, принаймні, обплювати непроханих гостей. З боків верхньої щелепи стирчало двоє довгих жовтих іклів; на переніссі між маленькими очима здіймалися поруч два невеликі роги, обернені назовні, а за вухами стирчали ще два тупі роги, наче якісь обрубки.
Але поки причалювали до берега і пробивалися обережно крізь кущі, щоб сфотографувати цю цікаву тварину, вона відійшла від річки й побігла важкою риссю. Переслідуючи її з надією, що вона зупиниться, Каштанов і Папочкін помітили на сусідній галявині тварину надзвичайної величини, яка стояла біля високого дерева і обривала на ньому листя на висоті близько п’яти метрів. Формою тіла і кольором шкіри вона скидалася на колосального слона, спина якого була на чотири метри від землі; але голова і довга шия різко відрізняли її від слонів: голова, порівняно з масою тулуба, дуже невелика, нагадувала голову тапіра з видовженою верхньою губою, що нею тварина дуже швидко захоплювала листя цілими пучками.
— Що за страховище! — прошепотів Папочкін. — Тіло слона, шия коня, голова тапіра і поведінка жирафи.
— Я гадаю, — сказав Каштанов, — що нам пощастило побачити рідкого представника підродини безрогих носорогів, останки якого нещодавно знайдено в Белуджистані, чому цей велетень, найбільший із сухопутних ссавців, дістав назву белуджитерія. Він жив наприкінці олігоцену або на початку міоцену.
— Справді велетень! — здивувався зоолог. — Мені здається, що я можу, не пригинаючись, хіба тільки нахиливши голову, пройти під його черевом.
— А коли поставити біля нього дорослого індійського носорога, то спина останнього буде теж на рівні черева цього велетня, і носоріг здаватиметься його малятком.
— Яка шкода, що не можна стати біля нього для масштабу