Повернення з зірок - Станіслав Лем

Почитавши з годину, відчув, що вже не такий певний своєї правоти. Старк оперував аргументами, яким важко щось протиставити. Він розглядав ті скупі дані, що їх принесли перші дві експедиції перед нашою; ми називали їх «пункціями», бо по суті то було лише зондування на відстань кількох світлових років. Старк склав таблицю статистичне вірогідного розсіяння, тобто «густоти заселення» усієї галактики. Ймовірність зустрічі розумних істот він допускав у співвідношенні один до двадцяти. Інакше кажучи, з кожних двадцяти експедицій у радіусі 1000 світлових років одна мала шанс відкрити заселену планету. Проте такий результат — хоч це, можливо, й звучало певним дисонансом до передмови — Старк вважав вартим уваги, і план космічних контактів виглядав неспроможним аж у дальшому викладі.

З почуттям обурення читав я те, що не відомий мені автор писав про експедиції, подібні до нашої, тобто ті, що здійснювалися до відкриття ефекту Мітке і явищ парастатики. Він вважав їх безглуздими. Але в цій самій книжці чорним по білому було написано, що створення корабля, який досягав би швидкості порядку 1000, а то й навіть двох тисяч «g», в принципі є можливим. Екіпаж такого корабля взагалі не відчував би прискорення чи гальмування, на борту такого корабля було б постійне тяжіння, що дорівнювало б певній частці земного. Таким чином, Старк визнавав, що польоти до меж галактики і навіть до інших галактик — трансгалактодромія, про яку так мріяв Олаф, — можливі, і то в межах одного людського життя. При швидкості, меншій за швидкість світла на якусь долю процента, екіпаж, досягнувши глибин метагалактики і повернувшись на Землю, постарів би лише на кілька чи кільканадцять місяців. Але на Землі за цей час проминули б уже не сотні, а мільйони років. Цивілізація, яку застануть ті, що повернуться, не могла б прийняти їх у своє лоно. Це ще не все. Адже йшлося не про долю групи людей. Вони були посланцями всього людства, що ставило — через них — питання, на які вони мали принести відповідь.

Якщо ця відповідь стосувалась проблем, зв’язаних із ступенем розвитку цивілізації, то людство напевне здобуло б її раніше, ніж вони б повернулися. В усякому разі, від постановки питання до одержання відповіді мали минути мільйони років.

Мало того. Відповідь була б неактуальною, була б чимось мертвим, бо вони принесли б відомості про стан тієї, позагалактичної цивілізації, стосовно до того часу, в якому дістались до іншого зоряного берега. Під час їхньої зворотної подорожі той світ теж не стояв би на місці, а просувався б уперед на мільйон, два-три мільйони років. Питання і відповіді, отже, мали б величезний розрив у часі, відповіді надходили б з таким запізненням, яке абсолютно знеоцінювало б їх, призводило б до того, що будь-який обмін досвідом, духовними цінностями, думками ставав би фікцією. Марнотратством. Значить, посланці Землі були б посередниками, що приносили б мертві дані, а їхня справа — актом безумовного самовиключення з людської історії, космічні експедиції являли б собою невідомий досі, найдорожчий з усіх можливих вид втечі з поля історичних перетворень. І заради такої химери, заради такого, ніколи не компенсованого, завжди марного безумства Земля мала б працювати з найбільшим напруженням і віддавати своїх найкращих людей?

Книга завершувалася розділом про можливість космічних досліджень за допомогою роботів. Вони теж, очевидно, приносили б мертві дані, але в такий спосіб можна було б уникнути людських жертв.

Був там ще додаток на три сторінки, спроба дати відповідь на питання, чи можливі польоти з надсвітловими швидкостями і навіть так званий «моментальний космічний контакт», тобто подолання простору Всесвіту без втрати або майже без втрати часу, завдяки ще не відомим властивостям матерії і простору, через посередництво якогось «дистанційного контакту»; ця теорія або, скоріше, гіпотеза, не підкріплена майже ніякими фактами, мала свою назву — телетаксія. Старк вважав, що має аргумент, який перекреслює і цей, останній уже, шанс. Якби така можливість існувала, твердив він, то її, безперечно, відкрила б якась із більш розвинутих цивілізацій нашої або інших галактик. У такому разі її представники могли б за надзвичайно короткий час у свою чергу «відвідати на відстані» всі планетні системи, не минаючи й нашої. Земля, однак, не зазнала досі такого «телевізиту», і це є доказом, що такий блискавичний спосіб проникнення в Космос можна собі уявити, але здійснити — ніколи.

Я повертався додому приголомшений, почуваючи себе, мов скривджена дитина. Старк, людина, якої я ніколи не бачив, завдав мені страшного удару. Мій бездарний переказ не відтворює нещадної логіки його висновку. Не знаю, як я дістався до кімнати, як переодягнувся; мені схотілося закурити, та раптом я зрозумів, що давно палю сигарету, сидячи на ліжку і згорбившись, наче чогось чекаю. Ага, обіду. Буде спільний обід.

Так воно й сталося — я побоювався людей. Я не признавався собі в цьому, тому-то так швидко погодився розділити віллу з чужими: може, навіть і те, що я на них чекав, викликало цей несамовитий поспіх, немов я намагався встигнути все зробити, приготуватись до їхньої присутності, вже прилучений завдяки книгам до таємниць нового життя. Я не сказав би собі цього так твердо ще сьогодні вранці, але після книги Старка я з хвилюванням чекав зустрічі. Я дістав з апарата для читання голубуватий, схожий на зернятко кристалик і, відчуваючи якийсь забобонний страх, поклав його на стіл. Це він нокаутував мене. Вперше після повернення я подумав про Турбера й Джімму. Мені треба з ними побачитись. Може, Старк і має рацію, але якась інша правда — на нашому боці. Ніхто не пізнав абсолютної істини. Цього не може бути. Із заціпеніння мене вивів співучий сигнал. Я обсмикнув светр і зійшов униз, зосереджений, уже спокійніший. Сонце просвічувало крізь виноградні лози веранди, зал, як завжди в другій половині дня, був залитий розсіяним зеленкуватим світлом. Коли я зайшов, відчинилися протилежні двері — то були мої сусіди, обоє досить високі, як на нинішні часи. Ми зустрілися напівдорозі, ніби дипломати. Я назвав своє прізвище, ми потиснули одне одному руки й сіли за стіл.

Мене огорнув якийсь дивний спокій; мабуть, так почуває себе боксер, підвівшись з рингу після технічного бездоганно завданого нокаутуючого удару. Я придивлявся до молодої пари.

Дівчині не було, мабуть, і двадцяти років. Значно пізніше я зрозумів, що її неможливо змалювати словами, більш того: вона напевне не була б схожа на власну фотографію, і навіть наступного дня я не міг сказати, який у неї,