Повернення з зірок - Станіслав Лем
— Йдеться про кібернетичний брухт, — пояснив він з кривою посмішкою. І додав ніби трохи погордливо: — Бо ми, знаєте, дуже ощадливі. Дбаємо про те, щоб ніщо не пропадало… У своєму інституті я міг би показати вам чимало цікавих речей, але тут — що ж…
Він знизав плечима; глідер з’їхав з шосе, прослизнув під високу металеву браму й зупинився на широкому заводському подвір’ї; я побачив ряди транспортерів, вантажні крани, щось подібне до модернізованого мартена.
— Зараз я віддам машину у ваше розпорядження, — сказав Маргер. З віконця в стіні, біля якої ми стояли, висунувся робот і щось йому сказав. Маргер вийшов з глідера, я побачив, як він жестикулює, а потім заклопотано обернувся до мене:
— Ну й діла, — промовив він. — Глоор захворів… Це мій колега, самому мені не можна; що тепер робити?!
— А що там таке? — запитав я і теж вийшов.
— Перевірку мусять проводити двоє людей; принаймні двоє, — пояснив він. Раптом обличчя його проясніло. — Любий Брег! Адже ви кібернетик! Якби ви погодились!
— Ого, — усміхнувся я, — кібернетик? Античний, треба додати. Адже я нічого не знаю.
— Та це чиста формальність! — перебив він. — Технічні справи я візьму, зрозуміло, на себе, йдеться лише про формальний підпис і нічого більше!
— Он як? — озвався я тихо. Я добре розумів, що він поспішає до жінки, але мені ніколи не подобалось удавати з себе того, ким я насправді не був; не вмію лицемірити і тому одверто сказав йому про це як міг м’яко. Він підняв руки, наче захищаючись.
— Та пі, зрозумійте мене правильно, прошу! Хіба що ви поспішаєте кудись, адже у вас були якісь справи в місті. То я вже якось… вибачайте, що…
— Справи можуть зачекати, — відповів я. — Будь ласка, скажіть, що треба; якщо я зможу, допоможу.
Ми увійшли до білого будинку, що стояв трохи оддалік від інших; Маргер повів мене коридором, зовсім безлюдним, у нішах якого стояло кілька нерухомих роботів. У маленькому, просто обставленому кабінеті він вийняв із стінної шафи купку паперів і, розкладаючи їх на столі, почав пояснювати, в чому полягає його, або скоріше наше, завдання. З нього не вийшов би викладач; скоро я почав сумніватися і в тому, що Маргер зробить наукову кар’єру — весь час він перебільшував мої знання і посилався на речі, про які я ніколи не чув.
Я змушений був частенько перебивати його і ставити елементарні запитання, але він, із зрозумілих причин зацікавлений у тому, щоб не образити мене, сприйняв усі прояви мого неуцтва мало не як чесноти. Нарешті я довідався, що вже десятки років, як виробництво й життя твердо розмежовані.
Виробництво було автоматичне і перебувало під наглядом роботів, за якими стежили інші роботи, і в його процесі вже не було місця для людей. Суспільство існувало само по собі, а роботи й автомати — самі по собі; і тільки щоб не допустити непередбачених відхилень від раз і назавжди заведеного порядку в механічній армії праці, її роботу періодично перевіряли спеціалісти. Маргер був одним із них.
— Напевне, — сказав він, — усе буде в нормі, і ми, оглянувши окремі виробничі вузли, поставимо підписи.
Оце і все.
— Але ж я не знаю навіть, що тут виробляють… — показав я на будинки за вікном.
— Та нічого! — вигукнув він. — Це просто звалище брухту… адже я вам казав.
Мені не дуже подобалась уся ця історія, та відступати було пізно.
— Гаразд… отже, що я мушу робити?
— Те саме, що й я: обійти агрегати… Ми залишили папери в кабінеті і взялися до роботи. Іершою оглянули велику сортувальню, де автоматичні черпаки загрібали цілі купи бляхи, розбитих корпусів, м’яли їх і кидали під преси. Блоки деталей, що випадали з-під пресів, поверталися конвейєрами на головний транспортер. Біля входу Маргер надів на лице маленьку маску з фільтром і подав мені другу; розмовляти вголос було неможливо: стояв страшенний гуркіт. Іржава курява червоними хмарами вилітала з-під пресів. Ми пройшли ще один цех, де теж гуркотіло, і ескалатором піднялися на другий поверх. Там шеренги рольганчів поглинали брухт, що сипався суцільним потоком, подрібнений, уже зовсім безформний. Повітряна галерея вела що будинку навпроти. Зайшовши туди, Маргер звірив написи контрольних приладів, і ми попростували на заводське подвір’я, де до нас підійшов робот і сказав, що (інженер Глоор просить Маргера до телефону.
— Вибачте, я на хвилинку, зараз повернуся! — вигукнув Маргер і побіг крутими сходами до скляного павільйону. Я залишився сам на розпечених сонцем кам’я-янх плитах. Озирнувся навколо; будинки з того боку подвір’я ми вже відвідали. То були сортувальні та пресувальні цехи; завдяки значній відстані, а також звукоізоляції звідти не долинало жодного звуку. За павільйоном, де зник Маргер, окремо стояв’низький, дуже довгий будинок, щось на зразок барака з бляхи; я попрямував до нього, сподіваючись знайти затінок, але металеві стіни пашіли жаром. Я вже хотів було відійти, коли почув якийсь незрозумілий звук, що йшов з барака, ввук, походження якого не міг визначити; кроків за тридцять далі побачив сталеві двері. Перед ними стояв робот. Коли я наближався, він відчинив їх і відступив убік. Незрозумілі звуки залунали голосніше. Я зазирнув у приміщення; там було не так уже й темно, як мені здалося в першу мить. Стояла така спека, що н ледве дихав; я зразу ж пішов би звідти, якби мене не вразили дивні, схожі на людські голоси — нечленороздільні, злиті в хрипкий хор, невиразні, уривчасті, ніби десь белькотіла купа зіпсованих телефонів. Я зробив два непевних кроки, щось хряснуло у мене під ногою озвалося з підлоги:
— Прошу вуас… прошшу вуас… прошшу ласскаво…
Я остовпів. Задушливе повітря мало присмак заліза. З підлоги шепіт:
— Прошу ласскаво оглянути… прошшу вуас…
До нього долучився другий монотонний голос, що розмірене проказував:
— Аномалія позасередовна… асимптота куляста… полюс у нескінченності… долінійне співвідношення… голономічне співвідношення… напівметричний простір… сферичний простір… наїжений простір… заглиблений простір…
— Прошшу вуас… до послуг… прошшшу ласскаво… прошшу вуас…
Сутінь шелестіла, шепотіла, жила; хрипкий шепіт сповнював усе навколо.
— Планетарний животвір, його гниюче болото, є світ існування, початкова фаза, і постає з кривавих тісто-мозкових мідь, що любить…
— …брек-бреак-брабзель-бе… бре… верископ…
— клас мнимих… клас могутніх… клас порожній… клас… класе…
— прошшу вуас… прошшу вуас ласскаво оглянути… прошшу…
— тссстихо…
— ти…
— ссо…
— чуєш меене…
— чууу…
— можеш мене торкнути?…
— брек-бреак-брабзель…
— не маю
