Повернення з зірок - Станіслав Лем
— шшкода… по… побачив би, який я блискучий і холодний…
— хай віддадуть мені зз… зброю, золотий меч… з давніх-давен… роз… зутому, вночі…
— то останні зусилля… інкарцерації майстра четвертування та биття, бо сходить, сходить безлюдне королівство…
— я новий… я зовсім новий… ніколи не був спаяний з тулубом… можу далі… прошу…
— прошшу вуас…
Я не знав, куди глянути, бо мало не здурів від спеки та цих диких голосів. Вони линули звідусіль. Від землі до віконних щілин під склепінням темніли купи розбитих і спотворених тулубів; кволі промені, що де-не-де проникали крізь шпарини, слабо відбивалися на їхній понівеченій поверхні.
— я ма… ав тимчасовий де… фект, але я вже справ… ний, вже бачу…
— що бачиш… темно…
— я і так бачу…
— прошу лише вислухати — я дуже цінний — визначаю найменшу втрату енергії, виявляю блукаючий струм, кожне перевантаження, прошу лише випробувати мене… ця… ця вібрація тимчасова… вона не має нічого спільного… прошу…
— прошшу вуас… прошшу ласскаво…
— Тістоголові свою ферментацію вважали за дух, різню людей — за історію, засоби, що відстрочують їхній розклад — за цивілізацію…
— прошу мене… лише мене… це помилка…
— прошшу вуас… прошшу ласскаво…
— я вас охоронятиму…
— хто це…
— що…
— хто охоронятиме?
— Повторюйте за мною: вогонь спаяє мене не з усім, а вода не всього перетворить в іржу, моїми воротами буде і те, і друге, і я увійду…
— тссстихо!!
— контемпляція катода…
— катодопляція…
— я тут через помилку… я мислю… адже я мислю…
— я — це дзеркало зради…
— прошшу вуас… до послуг… прошшу ласскаво огляннути…
— витік надкінцевих… витік туманностей… витік зірок…
— Він зараз тут!! — скрикнуло щось; і зненацька запала тиша, майже така ж разюча в своєму напруженні, як багатоголосий хор, котрий передував їй.
— Послухайте!! — промовило щось; не знаю, звідки виникла ця певність, але я відчував, що слова звернені до мене.
Я не озвався.
— Послухайте… прошу… хвилину уваги. Послухайте, я — не такий. Я тут через помилку… Навколо загомоніло.
— Тихо! Я живий! — один голос перекрив інші. — Так, мене сюди кинули, закидали бляхою навмисне, щоб не було видно, але прошу лише притулитися вухом, і ви почуєте пульсі
— Я теж! — перекричав його інший голос. — Я теж! Прошу вас! Я був хворий, і під час хвороби мені здалося, що я машина, це було божевілля, але зараз я вже здоровий! Халлістер, сам Халлістер може засвідчити, прошу запитати його! Прошу забрати мене звідси!
— Прошшу вуас… прошшу ласскаво.
— брек, бреак…
— до послуг…
Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір’я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт — робот зачиняв двері й замикав їх на засув.
— Послухайтсе… — долинуло ще раз крізь стіни. — Прошшу… до посслуг… помилка…
Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду — мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.
— Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго…
— Піп буде з ними?… — перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.
— Пробачте, — закліпав він очима, — з ким? — Він одразу ж зрозумів і здивувався:
— То ви там були? Не треба було…
— Як то не треба?
— Але ж то брухт.
— Брухт?
— Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?… Нам треба підписати протокол.
— Зараз. А хто це робить… сортування?…
— Хто? Роботи.
— Що?! Самі роботи?
— Звичайно.
Він замовк під моїм поглядом.
— Чому їх не ремонтують?
— Бо це не вигідно… — повільно відповів він з подивом.
— І що з ними роблять?
— З брухтом? Звозять отуди, — показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.
У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери — протокол перевірки, іце якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.
— А що, коли помилка…
— Як це?
— Там, у тому… брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись… якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?
Він дивився на мене так, наче не розумів того, що я кажу.
— У мене склалося таке враження, — повільно закінчив я.
— Але ж то не наша справа, — заперечив він.
— Ні? А чия?
— Роботів.
— Тобто… адже ми мали їх перевіряти.
— Та ні, — всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. — Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п’яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт. Це дає щодня близько двох мільярдів тонн металу. Ви самі бачите, що ми не могли б за цим стежити, не кажучи вже про те, що наша система побудована власне на тому, що не ми дбаємо про автомати, а вони про нас.
Нічого не скажеш, логічно. Я підписав папери. Ми вже мали розійтися, коли несподівано для самого себе я запитав його, чи виробляються людиноподібні роботи.
— Власне кажучи, ні, — сказав він і нерішуче додав: — Наробили вони у свій час нам клопоту…
— Як це?
— Та ви ж знаєте інженерів! Вони створили такі моделі роботів, що їх не можна було відрізнити від живої людини. Декому це не сподобалося…
Я одразу пригадав сцену на кораблі, яким прилетів з Місяця.
— Не сподобалося?… — повторив я. — Може, це було щось подібне до… фобії?
— Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.
— І вже нема таких роботів?
— Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?
Я щось пробурмотів.
— Ви ще встигнете владнати свої справи?… — раптом занепокоївся він.
— Які справи?
Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.
Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри
