Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко
Отже, професор Ван Лун вирішив:
— Хто заважає нам використати напівпровідникові фотоелементи для того, щоб одержувати електроенергію під час міжпланетної подорожі? Адже стінка астроплана, повернута до Сонця, весь час буде освітлена його яскравим промінням. І це освітлення буде цілком постійним, бо за весь час подорожі жодна хмаринка не закриє від астроплана могутнє сяюче Сонце! Значить, якщо вмонтувати в стінки корпусу астроплана напівпровідникові фотоелементи, — вони весь час даватимуть нам електроенергію, бо весь час на них впливатиме сонячне світло, весь час вони перетворюватимуть променеву енергію Сонця на потрібну нам електричну. Ось де джерело енергії для живлення цілого господарства міжпланетного корабля!
Може, професор Ван Лун говорив і не зовсім так, а більш по-науковому, але я записала по-своєму, як зрозуміла і як умію. Він каже, що в основному все вірно; ну, а вже він у цій галузі все знає!
І от виявилося, що такі розрахунки були правильними.
У зовнішніх стінках нашого астроплана вмонтовані малесенькі напівпровідникові фотоелементи. їх безліч, просто навіть неймовірна кількість. Всі вони з’єднані групами послідовно, щоб дістати від них потрібну нам напругу. А групи вже з’єднані паралельно, — щоб одержуваний струм був потрібної потужності. Нібито просто, — а як трудно було конструкторам розмістити і розподілити всі ті незчисленні фотоелементи, та ще й так, щоб вони не зменшили міцності супертитанової оболонки астроплана!
Так чи інакше, Сонце сяє в міжпланетному просторі цілком справно і так само справно працюють наші напівпровідникові фотобатареї, що являють собою цілу фотоелектростанцію. Струм, який ми постійно одержуємо від неї, весь час заряджає мініакумулятори — і ми не відчуваємо ані найменшої нестачі електроенергії, яка надходить до нас постійно і безкоштовно без будь-яких зусиль з нашого боку. Як у чарівній казці!
Микола Петрович якось сказав:
— Наша енергосистема мусить працювати абсолютно невідмовно, ще точніше, ніж людське серце!
І я розумію, що це саме так. Адже від нашої фотоелектростанції, від незчисленних напівпровідникових батарейок, що заряджають величезну кількість мініакумуляторів, — цілком залежить робота всіх чисто механізмів і автоматичних приладів астроплана. А це — ціле складне господарство.
Ось я виписала тут стовпчиком перелік — з чого складається робота нашого машинного господарства (під диктовку професора Ван Луна):
1. Очищення повітря, конденсація води і вентиляція всіх приміщень астроплана.
2. Освітлення і опалення корабля.
3. Робота всіх допоміжних механізмів — автоматичних запорів, дверей, гамаків, люків, шаф, буфета… та тут усього і не перелічиш.
4. Робота всіх автоматичних приладів і апаратів, пов’язаних з керуванням астропланом.
5. І нарешті, автоматична дія механізмів, які керують ракетними двигунами, подають до них рідке паливо — атоміт.
Втім, про це слід поговорити окремо. І це я знаю вже не з слів Ван Луна, а з розповіді самого Миколи Петровича.
Спочатку мені, признаюся, було страшно уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкими супертитановими переборками астроплана, — лежить багатотонний запас атоміту, нової атомної вибухової речовини величезної сили. Динаміт, піроксилін, нітрогліцерин, тринітротолуол, — всі ці вибухові речовини не можуть іти в порівняння з атомітом. Ця нова речовина була виготовлена тільки два роки тому Ленінградським і Київським інститутами фізичної хімії — спеціально для нашого астроплана. І, як каже Микола Петрович, тільки це дало можливість здійснити міжпланетну подорож на такому порівняно маленькому кораблі. Микола Петрович пояснив це так:
— От ви вже знаєте, Галю, що без нашої фотоелектростанції і мініакумуляторів ми не могли б забезпечити астроплан потрібною кількістю електроенергії. Без автоматичних механізмів керування і без зірких земних постів, без радіолокаторів і допомоги швидкісних електронних лічильних машин — ми не могли б летіти так певно й надійно, як це відбувається тепер. Але головне все ж таки — атоміт. Послухайте мене уважно, і ви зрозумієте, в чому тут річ.
Виявляється, що наука і техніка до останнього часу не могли здійснити пасажирську міжпланетну подорож тільки тому, що не існувало відповідного палива для ракетних двигунів. Можна було збудувати і відрядити снаряд “Місяць-1” і навіть корабель “Місяць-2”, який облетів навколо Місяця і повернувся на Землю. Але пасажирський міжпланетний корабель — зовсім інше діло.
Адже кожен пасажир — це не лише його власна вага, проте ще й вага продуктів харчування і численних апаратів, які мусять обслуговувати людину в дорозі. Кожному пасажирові треба на день аж ніяк не менше від 600 грамів їжі — це остаточний мінімум. Отож скільки їжі доводиться везти з собою в астроплані трьом пасажирам, що летять на Венеру і назад?.. Який це велетенський вантаж!
Тепер далі. Скільки ж палива мусить витратити корабель, навантажений в такий спосіб? Адже астроплан має не тільки піднятися з Землі і розвинути космічну швидкість, але потім ще й вдруге злетіти — з поверхні Венери. І тут створюється щось дуже подібне до зачарованого кола.
Міжпланетний корабель мусить везти в своїх баках дуже багато палива — і тому його загальна вага стає більшою. Але тоді для його розгону треба витрачати також більше палива, і тому знову збільшувати ємкість баків. А чим більші баки, тим більше треба палива для розгону корабля. І так без кінця! Виходить, що за рахунок палива вага корабля стає неймовірно великою — і головна частина цього палива потрібна тільки для того, щоб розігнати до великої швидкості те ж саме паливо. Де ж вихід? Як зменшити запас палива, потрібного для польоту? Це й було головним завданням багатьох учених і конструкторів упродовж десятків років.
— Певна річ, вони мали свою провідну зірку, — сказав Микола Петрович, розповідаючи мені про все це. — Великий основоположник реактивної техніки і зореплавання Ціолковський залишив науці свою знамениту формулу, за якою можна визначити запас потрібного для міжпланетного корабля палива. За цією формулою кінцева швидкість всякої ракети (отож, і астроплана, який користується ракетними двигунами) залежить від тієї швидкості, з якою продукти згоряння, гази, витікають з двигуна, і від того, яку частину загальної ваги корабля під час зльоту складає вага палива. Чим більша швидкість витікання газів, тим менше можна взяти палива.
Таким чином, вагу палива можна було визначити за формулою Ціолковського, — але від того конструкторам не ставало легше.
— Я на їх місці давно вже вдалася б у відчай і кинула цю справу, — чесно призналась я Миколі Петровичу, слухаючи його.
— Це від того, люба Галю, — відповів він, — що ви не маєте потрібної для вченого наполегливості і терпіння.
Наполегливість і терпіння! Звучить це дуже красиво, проте… ні, варт записати, в чому тут справа, які
