Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Перш ніж Деціс устигла представити Філіпса, запрацював її біпер, і вона лишила Мартіна наодинці з Лін Ен. Він зразу ж збагнув, що дівчина вкрай змучена. Приязно посміхнувся їй і спитав, чи не заперечуватиме вона проти того, щоб провести ніч у лікарні, а вранці пройти спеціальні рентгенологічні дослідження. Лін Ен відповіла, що їй байдуже — аби тільки її забрали з невідкладної й дали поспати. Філіпс ніжно погладив її руку й пообіцяв, що все влаштує.

Біля головного пульта зв’язку Філіпсові довелося поводитися наче в крамниці, де продаються здешевлені товари: штовхатися, кричати й навіть бити кулаком по столу, щоб привернути увагу одного з клерків. Він запитав, хто веде хвору на ім’я Лін Ен Лукас. Клерк поглянув у головний реєстр і відповів, що доктор Уейн Томас, який саме перебуває в палаті № 7, де в хворого стався удар.

Коли Філіпс увійшов до палати, то потрапив у самісінький розпал боротьби за життя хворого, в якого спинилося серце. Хворий — гладкий чоловік — лежав на столі, наче велетенський кавалок тіста. Бородатий негр — це, як довідався Філіпс, і був доктор Томас — стояв на стільці, роблячи хворому масаж серця. При кожному натисканні руки доктора Томаса зникали в складинах жиру. По другий бік столу ще один лікар тримав пластинки електродів дефібрилятора і водночас стежив за кардіомонітором. Біля голови хворого анестезіолог працював апаратом штучного дихання, узгоджуючи свій ритм з рухами доктора Томаса.

— Годі! — кинув лікар з дефібрилятором.

Усі відійшли, а він тим часом приклав електроди до заплилої жиром грудної клітки хворого. Натиснув на кнопку — й імпульс струму пройшов крізь пацієнтові груди. Кінцівки хворого затіпалися, наче крильця жирного курчати що намагається злетіти.

Анестезіолог відразу ж поновив штучне дихання. На моніторі з’явивсь повільний, але стабільний сигнал.

— У сонній артерії добрий пульс, — повідомив анестезіолог, прикладаючи руку до шиї хворого.

— Чудово, — відгукнувся лікар з дефібрилятором. Він не відводив погляду від монітора, і, коли на екрані пробігло перше скорочення шлуночка, наказав: — Сімдесят п’ять мілілітрів лідокаїну!

Філіпс підійшов до Томаса й доторкнувся до його ноги, привертаючи до себе увагу. Лікар зліз із стільця й відійшов на крок від столу, хоча й не відводив погляду від пацієнта.

— Лін Ен Лукас — ваша хвора? — спитав Філіпс. — Рентген виявив у її скроневій області досить цікаве явище.

— Радий, що ви щось знайшли. Інтуїція мені підказала, що з дівчиною не все гаразд, хоча я і не міг збагнути, що саме.

— Я й сам не можу поки що поставити діагноз, — зізнався Філіпс. — Мені хотілося б зробити їй кілька знімків завтра. Було б добре, якби вона переночувала тут.

— Звичайно, — погодився Томас. — Я теж за це. Але хлопці зацькують мене, якщо не буде хоча б попереднього діагнозу…

— Розсіяний склероз підійде?

Томас погладив бороду.

— Розсіяний склероз… Не досить переконливо.

— А чому б і не розсіяний склероз?

— Важко сказати, — проговорив Томас. — Але немає підстав його припускати.

— Можливо, рання стадія.

— Не виключено. Але звичайно розсіяний склероз діагностують пізніше, коли з’являться характерні симптоми.

— В тім то й річ. Ми ставимо діагноз, коли ще можна чимось зарадити, а не коли вже пізно.

— Добре, — погодився Томас, — але я підкреслю в картці, що цей діагноз запропоновано радіологією.

— Беру все на себе, — сказав Філіпс. — Не забудьте написати на направленні, що політомографію й сканування треба зробити завтра ж. Я простежу, щоб її включили до списку.

Філіпс повернувся до пульта зв’язку, і йому довелося досить довго простояти в черзі, перш ніж отримати картку, заведену на Лін Ен Лукас у невідкладній та її лікарняну історію хвороби. Взявши їх, він попрямував до порожньої кімнати відпочинку й розташувався там.

Спочатку прочитав записи доктора Хаггена й доктора Томаса. Не знайшов нічого нового. Потім узявся за історію хвороби. За кольоровим показником на обрізі побачив, що в ній є висновок радіолога. Розгорнув історію на сторінці, де був аналіз знімка черепа в одинадцятирічному віці, після невдалого катання на роликах. Запис робив лікар, якого Філіпс знав. Він був на кілька років молодший від Мартіна і працював тепер у Х’юстоні. Рентгенограма, за його словами, була нормальна.

Гортаючи сторінки в зворотному порядку, Філіпс прочитав записи за два останні роки. В них повідомлялося про катар верхніх дихальних шляхів, який лікували амбулаторно в університетському медпункті. Проглянув також записи про відвідини гінекологічної клініки, де зазначалися трохи атипові пап-мазки з шийки матки. Філіпс мусив визнати, що інформація виявилася далеко не вичерпною. Але причиною могло бути й те, що він аж надто багато позабував із загальної медицини відтоді, як скінчилася його лікувальна практика в коледжі. За 1969 і 1970 роки в історії не було жодного запису.

Філіпс повернув історію хвороби на пульт зв’язку невідкладної і рушив до себе. Він переступав через дві сходинки, відчуваючи, як від дивовижного збудження, викликаного новими результатами, енергія його подвоїлася. Після розчарування з Маріно зустріч з Лукас була тим більш обнадійлива. В кабінеті він зняв з полиці припалий порохом підручник для інтернів і прочитав про розсіяний склероз.

Як він і пам’ятав, діагноз встановлювався за сумою симптомів. Лабораторні аналізи нічого не давали. Підтверджувався діагноз тільки при розтині. Філіпс знову подумав про очевидну й величезну вагу радіологічного діагностування. Читав далі, відзначаючи, що класичні ознаки захворювання включають порушення зору й функціональні розлади сечового міхура. Пробігши два перші речення наступного абзаца, Філіпс спинився й прочитав їх ще раз уголос:

«Діагностувати захворювання в перші роки важко. Тривалий латентний період, що відокремлює первинні симптоми, яких лікар може не помітити, і дальший розвиток характерніших виявів, не дозволяє