Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Всі засміялися. Доктор Томас відмахнувся й підвівся з крісла.

— Не хочу більше розмовляти з блазнями. Займуся цією справою.

— Не забудь попросити в неї телефон, — кинув доктор Лоурі, коли він виходив.

Доктор Хаггенс пирхнув від сміху. Це спало йому на думку, щойно він побачив Лін Ен.

Повернувшись до кабінету невідкладної, Томас озирнувся. Від сьомої до дев’ятої тут бувало відносно спокійно, наче люди брали відстрочку від нещасних випадків, болю й недуг, щоб повечеряти. До десятої почнуть з’являтися п’яні, покалічені в автокатастрофах, побиті грабіжниками й психами, після дванадцятої — жертви ревнощів. Тому в Томаса був час подумати про Лін Ен. Щось у цьому випадкові не давало йому спокою. Бракувало якоїсь важливої інформації.

Він затримався біля пульта зв’язку з іншими відділеннями і спитав одного з клерків, чи надійшла вже з архіву історія хвороби Лін Ен Лукас. Клерк перевірив, сказав, що ні, і відразу ж запевнив, що попросить її знову. Доктор машинально кивнув. Він думав, чи не приймає часом Лін Ен якийсь наркотик. Завернувши в головний коридор, він рушив до кабінету, де чекала дівчина.

Деніс гадки не мала, що могла означати «фантастична ідея», за яку Мартін її подякував. Він попросив її зайти до нього в кабінет близько дев’ятої. Було чверть по дев’ятій, коли вона закінчила аналіз рентгенограм травм черепа в відділенні невідкладної допомоги. Сходами, що йшли по другий бік від замкненого центрального виходу, вона дісталася до радіології. Після штовханини й сум’яття денних годин коридор був не схожий сам на себе. В далекому кінці санітар електронатирачем натирав укриту пластиком підлогу.

Двері до Філіпсового кабінету було прочинено, і Деніс чула, як він монотонно диктує. Коли вона увійшла, він саме закінчував опис ангіограм мозку, що поназбирувалися протягом дня. На альтернаторі перед ним світилося кілька знімків. На кожному знімкові тисячі кровоносних судин окреслювалися білими нитками, нагадуючи перевернене коріння дерева. Продовжуючи начитувати в мікрофон, Мартін пальцем указав на локалізацію патології, щоб Деніс було зрозуміло. Вона дивилася й кивала, хоча й не могла збагнути, як він примудряється пам’ятати назви, нормальні параметри, й розташування кожної судини.

— Висновок, — продиктував Філіпс. — Церебральна ангіографія свідчить про патологію артеріо-венозної системи в області основної правої ганглії дев’ятнадцятирічного пацієнта чоловічої статі. Абзац. Вада кровообігу включає праву середню й праву задню церебральні артерії. Абзац. Кінець запису. Будь ласка, розішліть примірники результатів аналізу докторам Маннергеймові, Прінцові й Клоузонові. Дякую.

Диктофон клацнув і спинився, і Мартін повернувся разом із кріслом. На його обличчі з’явилася задьориста посмішка, і він потирав руки, наче шекспірівський крутій.

— Ти саме вчасно, — вигукнув він.

— Що ти надумав? — поцікавилася вона, вдаючи ляк.

— Ходімо, — проговорив Філіпс, виводячи її з кабінету.

Біля стіни стояла каталка з крапельницею, білизною та подушкою. Щире здивування Деніс викликало в Мартіна посмішку. Він рушив коридором, штовхаючи каталку поперед себе. Деніс наздогнала його біля ліфта для хворих.

— Значить, це я наштовхнула тебе на фантастичну ідею? — спитала вона, допомагаючи завезти каталку до кабіни.

— Звичайно, — відказав філіпс, натискаючи на кнопку «Підвал». Двері зачинилися.

Вони опинилися в утробі лікарні. Сплетені на кшталт кровоносних судин трубки розбігалися на всі боки, скручуючись і наповзаючи одна на одну, наче в агонії. Розсіяне світло розташованих на великій відстані одна від одної флуоресцентних ламп пробивалося крізь густі дротяні ковпаки. Світлі плями різко контрастували з довгими тьмяними смугами поміж ними. Навпроти дверей ліфта висіла табличка: ТРУПАРНЯ. ДОДЕРЖУВАТИСЯ ЧЕРВОНОЇ ЛІНІЇ.

Ця лінія тягнулася кривавим слідом посередині коридора, прокреслюючи звивистий шлях крізь темні переходи, круто згинаючись, коли коридор розгалужувався. Нарешті, підлога так різко пішла вниз, що Мартін ледве втримував каталку в руках.

— Заради всього святого, що ми тут робимо? — спитала Деніс. Її голос разом із звуком їхніх кроків луною рознісся в безживному приміщенні.

— Побачиш, — відповів Філіпс. Посмішка зникла з його обличчя і голос став напруженим. Природну дотепність заступила нервова непевність у розумності власних намірів.

Коридор несподівано розсунувся, утворивши величезну підземну печеру. Освітлення тут було так само тьмяне, і стеля на рівні даху двоповерхового будинку губилася в пітьмі. В лівій стіні виднілися зачинені двері до печі, де спалювали відходи. Було чути жадібне сичання вогню.

Просто перед ними двостулкові двері, що розчинялися на обидва боки, вели до трупарні. За кілька кроків перед ними червона лінія на підлозі уривалася з різкою необоротністю. Філіпс спинив каталку і підійшов до входу. Штовхнув одну стулку, зазирнув до середини.

— Нам пощастило, — сказав він, повертаючись до каталки. — Ми тут одні.

Деніс неохоче рушила за ним.

Трупарня являла собою велике занедбане приміщення, доведене до такого стану руйнації, що нагадувало один із розкопаних портиків Помпеї. Зі стелі звисали на дротах численні абажури-дашки, але лампочки були всього в декількох. Підлогу було залито цементом, змішаним із дрібною морською рінню, а стіни вкривала потріскана й подекуди оббита керамічна плитка. В центрі кімнати виростало з підлоги підвищення з давньою мармуровою плитою для розтинів. Нею не користувалися з двадцятих років, і тут, серед цієї руйнації, вона нагадувала поганський вівтар античних часів. Тепер розтини відбувалися на п’ятому поверсі, серед сучасного обладнання з нержавійки.

Уздовж стін тягнулися численні двері. Одні — громіздкі дерев’яні — нагадували холодильники для туш у м’ясній крамниці. Від протилежної стіни під кутом відходив коридор. По ньому в цілковитій пітьмі можна було дістатися до дверей, що виходили на далекий закуток лікарняної території. Стояла могильна тиша, яку порушувало тільки падіння рідких крапель у раковину і кроки Філіпса й Сенгер.

Мартін спинив каталку й повісив крапельницю.

— Тримай! — проказав він, простягаючи Деніс кінець чистого простирадла й жестом наказуючи обгорнути ним подушку.

Сам Мартін рушив до важких дерев’яних дверей, витягнув шпильку із клямки й насилу відсунув стулку. Холодна пара вирвалася крізь щілину, осідаючи на плямисту підлогу.