Володар Світла - Роджер Желязни

Яма знову рушив уперед з булатом у руці:

— Дарма вони силкувалися. Прийшов твій час.

І він рубонув.

Та вдар не сягнув мети — гілка великого дерева впала між ними, вибивши шаблюку з рук.

Яма нахилився по зброю, але її огорнули трави, що сплелися в щільну нерозривну сіть.

Із прокльоном він вихопив кинджал і знову вдарив.

Могутня галузь нахилилася й гойднулася перед його жертвою — лезо глибоко засіло між волокнами деревини. Тоді галузь спружинила назад до неба, забравши зброю туди, звідки її годі було дістати.

Буддині очі були заплющені в медитації, його німб жеврів у тінях.

Яма ступив був крок уперед, здіймаючи руки, аж тут трави обвилися навколо його кісточок, утримуючи на місці.

Він трохи поборсався, силкуючись повисмикувати їхні неподатливі корені. Тоді облишив це, високо підняв обидві руки й відкинув голову далеко назад, а з очей його так і ринула смерть.

— Слухайте мене, о Сили! — заволав він. — Відтепер і навіки лежатиме на цьому місці прокляття Ями! Ніщо живе більше не ворухнеться на цій землі! Жодна птаха тут не заспіває, жодна змія не проплазує! Буде тут гола пустка, будуть тут самі скелі й мінливі піски! Жоднісінька травинка не проб’ється тут до неба! Цим прокляттям прирікаю на таку долю оборонців мого ворога!

Трави почали в’янути, але ще не відпустили його, як щось тріснуло й розкололося зі страшним шумом — дерево, що тримало світ купи своїм корінням, а в гіллі якого, мов риби в неводі, плуталися зорі, хитнулось уперед. Стовбур розчахнувся посередині, верхні галузі шматували небо, коріння лишало по собі цілі прірви, а листя падало навколо Ями синьо-зеленим дощем. Здоровий шмат стовбура нахилився в його бік, відкидаючи темну, як ніч, тінь.

На віддалі він і досі бачив Будду, який сидів у медитації, мов несвідомий того хаосу, що вибухнув навколо.

А потім була лише чорнота й звук, подібний до гуркоту грому.

Яма смикнув головою, його повіки рвучко розклепилися.

Він сидів у пурпуровому гаю, обіпершись спиною на стовбур синього дерева, із шаблею на колінах.

Нічого начебто й не змінилося.

Ченці рядами сиділи перед ним, ніби медитуючи. Вітерець і досі ніс прохолодну вільгість, а вогники й досі від нього блимали.

Яма підвівся, збагнувши якимось чином, де знайде шукане.

Пройшов повз ченців добре втоптаною стежкою, яка вела далеко в гущавину лісу.

Дійшов до пурпурового павільйону, але він був порожній.

Тоді рушив далі стежкою, яка привела його туди, де ліс став дикою пущею. Земля тут була вогка, навколо здіймалася легка імла. Але шлях перед ним і досі був ясний, освітлений трьома місяцями.

Стежка вела в низину, синьо-пурпурові дерева ставали тут усе нижчими й більш покрученими, ніж нагорі. Обабіч стежки там і сям з’являлися ставочки з плавучими клаптями лускатої сріблястої нечисті. У ніздрі вдарив запах мочарів, зі скупчень чагарнику сопіли дивні створіння.

Почувши ззаду далекий спів, він зрозумів: ті ченці в гаю вже прокинулися й розворушилися. Вони виконали завдання — поєднавши думки, наслали на нього видіння про невразливість свого ватажка. Їхні наспіви, мабуть, були сигналом, що доносився до...

Ось! Він сидів на скелі посеред поля, увесь залитий місячним сяйвом.

Яма витяг шаблю й рушив уперед.

Коли лишалося кроків зо двадцять, той повернув голову.

— Вітаю, Смерте! — мовив він.

— Вітаю, Татхаґато.

— Розкажи, чому ти тут.

— Вирішено, що Будда має померти.

— Та це не відповідь на моє запитання. Що привело тебе сюди?

— Хіба ти не Будда?

— Мене звали й Буддою, і Татхаґатою, і Просвітленим, і ще по-всякому. Але, відповідаючи на твоє запитання: ні, я не будда. Ти вже зробив те, що замірявся. Цього дня ти вбив справжнього будду.

— Либонь, моя пам’ять таки слабшає, бо, мушу визнати, не пригадую цього.

— Справжнього будду ми називали Суґатою. А доти він був відомий як Райлд.

— Райлд! — пирхнув Яма. — То ти хочеш сказати, що він був не просто кат, якого ти відмовив робити його роботу?

— Багато хто — кати, яких відмовили робити їхню роботу, — відповів той, що на скелі. — Райлд охоче зрікся свого доручення й пішов Шляхом. Серед усіх, кого я знав, він був єдиний, хто направду досяг просвітлення.

— А та релігія, яку ти шириш, вона ж ніби пацифістська?

— Так.

Відкинувши голову, Яма зареготав.

— Боги! Але ж і добре тоді, що ти не проповідуєш якогось войовничого вчення! Твій головний учень, попри всю свою просвітленість, мені сьогодні ледь віку не вкоротив!

Широке лице Будди прибрало втомленого вигляду.

— Ти гадаєш, він і справді міг би тебе здолати?

Мить помовчавши, Яма відказав:

— Ні.

— Гадаєш, він це знав?

— Можливо, — відповів Яма.

— Хіба ви не знали один одного до сьогоднішньої зустрічі? Хіба не бачили один одного в ділі?

— Так, — підтвердив Яма. — Ми були знайомі.

— Тоді він знав, на що ти здатен, й усвідомлював результат сутички.

Яма мовчав.

— Він добровільно пішов на мучеництво, про що я тоді не знав. Не думаю, що він і справді мав надію тебе здолати.

— Тоді навіщо ж?

— Щоб довести щось.

— Що ж саме він міг сподіватися так довести?

— Не знаю. Відаю лиш, що, напевне, так і було, бо я знав його. Я надто часто слухав його проповіді, його витончені приповісті, щоб повірити, буцімто він зробив би щось таке без мети. Ти вбив істинного будду, боже смерті. А хто я, ти знаєш.

— Сіддгартхо, — мовив Яма, — я знаю, що ти шахрай. Знаю, що ти не просвітлений. Розумію, що твоє вчення міг пам’ятати будь-хто з Перших. Ти вирішив відродити його, удати із себе його творця. Ти вирішив його поширити в надії підняти опір проти релігії, згідно з якою панують істинні боги. Потрудився ти на славу. Розумно все спланував і здійснив. Але, як на мене, твоя найбільша помилка в тому, що ти вирішив опиратись активній вірі вірою пацифістською. Цікаво, чому? Адже є стільки придатніших для цього релігій — тільки вибирай.

— Може, мені просто цікаво було глянути, як плинутиме така протитечія.

— Ні, Семе, неправда. Здається мені, це тільки частина твого більшого плану, і що всі ці