Володар Світла - Роджер Желязни

— Я звільнюся, — тихо сказав Яма, не борсаючись. — Якось я та й звільнюся. І знову прийду по тебе.

— Так, — погодився Сем. — Це схоже на правду. Власне, невдовзі я й сам навчу тебе, як це зробити. А поки що ти — мрія кожного проповідника, захоплена публіка з табору незгодних. Тож маю для тебе коротку проповідь, владарю Ямо.

Яма зважив шаблю, передумав її метати й засунув назад за пояс.

— Валяй, проповідуй, — сказав він і спромігся зазирнути Семові в очі.

Той хитнувся був на своєму сідалі, але заговорив знову:

— Дивовижно, як твій мутований мозок породив розум, спроможний переносити свої здібності до будь-якого нового мозку, що в нього ти переселяєшся. Своєю однісінькою здібністю, яку я застосовую просто зараз, я не користувався вже багато років, але вона теж має таку особливість. Хай би в якому тілі я поселявся, виглядає, наче моя сила йде туди зі мною. Як я розумію, це й досі так у більшості наших. Шитала, подейкують, може керувати температурою у великому радіусі навколо себе. Коли вона бере нове тіло, ця здібність переселяється з нею в нову нервову систему, хоча спершу проявляється слабко. Аґні, як я знаю, може підпалювати предмети, якщо забажає цього й певний час на них дивитиметься. А візьмімо, приміром, смертозір, яким ти просто тепер на мене витріщаєшся. Чи не дивовижа те, що ти зберігаєш цей дар завжди й усюди впродовж століть? Я часто цікавився фізіологічною основою цього явища. Ти цю сферу часом не досліджував?

— Досліджував, — буркнув Яма, виблискуючи очима з-під темних брів.

— І чим же це пояснити? Людина народжується з аномальним мозком, її дух згодом переселяється до мозку нормального, та ці аномальні здібності внаслідок переселення не зникають. Чому це трапляється?

— Бо насправді в нас лиш один тілообраз, електричний і хімічний з природи. Він негайно починає змінювати своє нове фізіологічне середовище. Багато що в новому тілі він сприймає радше як хворобу, яку намагається вилікувати, перетворивши це тіло на старе. Якби твоє теперішнє тіло мало фізичне безсмертя, колись воно вподібнилося б до твого найпершого організму.

— Як цікаво.

— Ось тому перенесена здібність спершу слабка, але дужчає, що довше ти живеш у тілі. Ось тому найліпше — плекати Атрибут і, мабуть, підтримувати його механічними засобами.

— Ага. Ось над цим я часто сушив голову. Дякую. До речі, ти старайся-старайся, від твого смертозору таки боляче. Це вже дещо. А тепер до проповіді: один гордовитий і зверхній чоловік, як-от ти, що мав таку, признатися, пречудову рису, як дидактизм, заповзявся досліджувати певну прогресивну хворобу, яка спотворює хворого. Одного дня він і сам нею заразився. А що він і доти не розробив ліків на цю недугу, то перервав роботу, роздивився себе в дзеркалі й заявив: «Але ж мені це навіть личить!» Ось такий і ти чоловік, Ямо. Ти не намагаєшся побороти свою недугу. Ти нею радше пишаєшся. Ти виказав себе в гніві, тож я знаю, що не помиляюся: твоя хвороба — Калі. Ти б не передав сили в руки негідників, якби ця жінка тобі не звеліла. Знаю її віддавна й певний, що вона не змінилася. Вона не здатна кохати чоловіка. До душі їй лиш ті, хто обдаровує її дарами хаосу. Щойно ти перестанеш служити її цілям, вона відкине тебе, смертобоже. Кажу це не тому, що ми вороги, а, певніше, як чоловік чоловіку. Я-то знаю, повір. Либонь, не поталанило тобі, Ямо, що ніколи не був ти по-справжньому молодий і не пізнав першого кохання в дні весни... Тож мораль моєї проповіді на цій гірці така: навіть дзеркало тобі тебе не покаже, якщо ти не хочеш бачити. Розсердь її якось, щоб перевірити правду моїх слів, хоч якоюсь дрібничкою, і побачиш, як швидко вона відреагує і як саме. Що робитимеш, Смерте, якщо твою ж зброю повернуть проти тебе?

— Ти вже договорив? — спитав Яма.

— Майже. Проповідь — пересторога, і я тебе перестерігаю.

— Хай би яка була твоя здібність, Семе, я бачу, що вона зараз стійка до мого смертозору. Вважай, пощастило тобі, що я ослаб...

— Ще й як, бо голова в мене замалим не розколюється. Бодай тобі повилазило!

— Одного дня я знову випробую твою здібність, і навіть якщо вона й тоді встоїть перед моєю, ти того дня все одно ляжеш трупом. Як не від Атрибута мого, то від булата.

— Якщо це виклик, волію не поспішати його приймати. Пропоную перевірити правдивість моїх слів, перш ніж дотримати свого.

Пісок тим часом дійшов Ямі вже до середини стегон.

Сем зітхнув і зліз із сідала.

— До цієї скелі веде лиш один безпечний прохід — ним я звідси й піду. А тепер скажу тобі, як зберегти життя, якщо ти не надто гордовитий. Я наказав ченцям прийти сюди рятувати мене, якщо почують поклик на допомогу. Я вже згадував, що не збираюся кликати на допомогу, і це правда. Та якщо ти гукнеш їх отією своєю могутньою голосиною, вони будуть тут, перш ніж ти провалишся набагато глибше. Вони бережно доправлять тебе на тверду землю й не намагатимуться тобі зашкодити, бо це не по-їхньому. Мене тішить думка, що бога смерті врятують ченці Будди. Добраніч, Ямо. Тепер я тебе покину.

Яма всміхнувся.

— Прийде й інший день, о Буддо, — заявив він. — Я зможу дочекатися. Тепер же біжи якнайдалі, якнайшвидше. Світ не досить великий, щоб сховати тебе від мого гніву. Я тебе вистежу й такого просвітлення навчу — геєна померкне.

— А поки що, — відказав Сем, — раджу або вдатися до допомоги моїх послідовників, або ж опанувати непросте мистецтво дихати багном.

Він обережно перетнув поле, відчуваючи на спині пекучий погляд Ями.

Діставшись до стежки, обернувся й додав:

— А на Небесах можеш сказати, що мене покликали з міста справи.

Яма не відповів.

— Гадаю, я укладу угоду щодо певної зброї, — завершив Сем. — Певної дуже особливої зброї. Тож коли прийдеш по мене, захопи й подружку. Якщо їй сподобається побачене, вона, може, умовить тебе перебігти.

Потому він ступив на стежку й пішов у ніч, насвистуючи, під білим і золотавим місяцями.

Розділ четвертий