Володар Світла - Роджер Желязни

роки, удаючи із себе святого й виголошуючи проповіді, у які й сам насправді не вірив, ти планував і дещо інше. Військо, велике в просторі, може зчинити опір за короткий час. Одна людина, мала в просторі, мусить розтягти свій опір на довгі роки, щоб мати шанс на успіх. Тобі це відомо, і тепер, посіявши зерна цієї краденої віри, ти плануєш перейти на інший етап опору. Ти намагаєшся стати одноосібною антитезою Небесам, опиратися волі богів упродовж років, багатьма способами й під багатьма масками. Але цьому настане край тут і зараз, лжебуддо.

— Чому, Ямо?

— Це ретельно обмірковано. Ми не хочемо робити з тебе мученика й заохочувати оте твоє вчення до ще більшого зростання. З другого боку, якщо тебе не спинити, воно все одно зростатиме. Тому вирішено, що ти маєш прийняти смерть від рук посланця Небес, бо це покаже, котра з релігій сильніша. Тоді мученик ти будеш чи ні, а буддизм назавжди лишиться другорядною вірою. Ось чому тобі зараз і доведеться вмерти справжньою смертю.

— Питаючи «Чому?», я мав на думці дещо інше. Ти відповів не на те запитання. Я питав, чому ти прийшов це робити, Ямо? Чому ти, майстер зброї, майстер науки, прийшов як лакиза зграї пияків, що міняють тіла мов рукавички, що не гідні навіть шаблі твоєї начищати чи пробірки за тобою мити? Чому ти, хто міг би бути найвільнішим духом із-поміж нас усіх, принижуєшся, служачи нижчим від тебе?

— За це твоя смерть легкою не буде.

— Чому? Я ж усього-на-всього поставив запитання, яке, мусить бути, не раз уже виникало в багатьох інших. Я ж не образився, коли ти назвав мене лжебуддою. Я знаю, хто я. А хто ти, смертобоже?

Яма засунув шаблю за пояс і витяг люльку, яку сьогодні придбав у заїзді. Натоптав чашечку тютюном, запалив і закурив.

— Очевидно, доведеться нам потеревенити трохи довше, хай навіть щоб з’ясувати всі питання, які нас турбують, — заявив він. — То чому б не робити це з комфортом.

Він присів на низький камінь.

— По-перше, людина може в чомусь перевершувати товаришів і все одно їм служити, якщо всі разом вони служать спільній справі, більшій, ніж будь-який одинак. Я вірю, що служу саме такій справі, інакше я б цього не робив. Припускаю, саме так ти думаєш і про своє діло, інакше ти б не мирився з цим жалюгідним аскетичним життям, хоч я й бачу, що ти все ж не такий кощавий, як твої послідовники. Як не зраджує мене пам’ять, декілька років тому в Магартсі тобі пропонували божественність, а ти поглумився з Брахми, наскочив на Палац карми й напхав фальшивими жетонами всі молитвомати міста...

Будда пирхнув. Яма наслідував його приклад і повів далі:

— У світі не лишилося вже акселераціоністів, крім оце тебе. Проблема ця вже в минулому, та й, власне, не слід було з того робити проблему. А твоя поведінка впродовж цих років викликає в мене певну повагу. Мені навіть спадало на гадку таке: якби ти усвідомив безнадійність свого теперішнього становища, тебе ще можна було б умовити приєднатися до небесного сонму. Хоч я й прийшов тебе вбити, але якщо тебе ще можна в цьому переконати й ти даси мені слово припинити свою дурну боротьбу, я візьму відповідальність поручитися за тебе. Заберу тебе до Міста Небесного, де ти зможеш прийняти те, що колись відкинув. Вони до мене дослухаються, бо я їм потрібен.

— Ні, — сказав Сем, — бо я не переконаний, що становище моє пропаще, і маю твердий намір грати виставу далі.

Із табору в пурпуровому гаю почулися наспіви. Один із місяців зник за верхівками дерев.

— Чого це твої послідовники не пнуться зі шкури, намагаючись тебе врятувати?

— Вони б прийшли, якби я покликав, але я не покличу. Це мені не потрібно.

— Навіщо ж тоді вони наслали на мене той дурнуватий сон?

Будда знизав плечима.

— Чому вони не повставали й не вбили мене вві сні?

— Це не по-їхньому.

— А ось ти міг би, га? Якби це тобі зійшло з рук? Якби ніхто не знав, що це скоїв Будда?

— Можливо, — сказав той. — Як ти знаєш, особисті слабкі й сильні сторони вождя не дають правдивого уявлення про переваги його справи.

Яма затягнувся люлькою. Дим огортав його голову й вихриками долучався до туманів, які саме густішали.

— Я знаю, що ми тут самі, а ти — без зброї, — сказав Яма.

— Ми тут самі. А моє дорожнє манаття сховано там, куди я подамся далі.

— Дорожнє манаття?

— Тут я вже закінчив. Ти вгадав правильно. Я почав те, Що замислив почати. Щойно ми договоримо, я звідси піду.

Яма пирхнув.

— Оптимізм революціонерів завжди викликає подив. І як же ти думаєш звідси забратися? На чарівному килимі?

— Піду, як ходять усі.

— Як смиренно з твого боку. А що, сили світу повстануть тебе оборонити? Не бачу великого дерева, яке б захистило тебе гіллям. Не бачу розумної трави, яка хапала б мене за ноги. Скажи-но, як це ти зможеш піти?

— Волію тебе здивувати.

— То, може, поб’ємося? Не люблю я вбивати беззбройних. Якщо в тебе й правда десь неподалік сховано речі, збігай-но по меч. Хоч якийсь шанс матимеш. Я навіть чув, ніби владар Сіддгартха був свого часу грізним мечником.

— Ні, дякую. Може, іншим разом. Але точно не цим.

Яма знову пихнув люлькою, потягся й позіхнув.

— Тоді в мене нема до тебе інших запитань. Сперечатися з тобою марно. Більше мені сказати нічого. Чи хотів би ти ще щось додати до розмови?

— Так, — сказав Сем. — Яка вона, та сучка Калі? Про неї стільки всякого кажуть, що я вже майже вірю: вона — усе, що хочеш, для всіх чоловіків[88]...

Яма пожбурив у нього люлькою, яка поцілила в плече й осипала руку зливою іскор. Булат яскраво спалахнув над головою, коли він стрибнув уперед.

Щойно Ямині ноги торкнулися піщаної смуги перед скелею, щось його зупинило. Він заледве не впав, але скрутився перпендикулярно й так устояв. Як не борсався, а зрушити з місця не міг.

— Деякі сипкі піски, — мовив Сем, — сипкіші від інших. На твоє щастя, ти провалюєшся в менш сипкий пісок. Тож у твоєму розпорядженні ще чимало часу. Я б продовжив