Володар Світла - Роджер Желязни

Так вони стояли якусь мить; потім чоловік у чорному заточився. Він затулив очі рукою, а з горлянки його вирвався однісінький схлип.

Коли це сталося, Яма стягнув із плечей плащ і кинув його через струмок, ніби сіть.

Спеціально для такого маневру рубці плаща були обважнені, тож і накрив він ворога, як та сіть.

Намагаючись виборсатися, чоловік у чорному почув квапливі кроки, а тоді криваво-червоні Ямині чоботи гупнули вже на цей берег струмка. Відкинувши плащ і виставивши булат на захист, він одбив новий напад Ями. За спиною в нього земля здіймалася схилом, і він, задкуючи, дійшов туди, де схил стрімкішав. Там ворог сягав йому головою щонайвище по пояс, і він бив Яму зверху вниз. А той поволі пробивався нагору.

— Даруй мою зухвалість, смертобоже! — продекламував його суперник. — Скажи лишень, чи ж не збрехав мені?

— Скоро дізнаєшся, — мовив Яма, цілячись у ноги.

Яма завдав удару, що іншого розполовинив би, розтяв би серце. Але лезо лише ковзнуло грудьми ворога.

Зайшовши на пухкий грунт, чоловічок заходився раз по раз копати його ногами, здіймаючи в бік ворога хмарки землі й осипаючи його жорствою. Яма затулив очі лівицею, але тут на нього посипали більші камінчики. Вони котилися по землі, а кілька потрапило під чоботи так, що він утратив рівновагу й упав, з’їхавши вниз схилом. Тут другий почав стусати ногами тяжкі каменюки, навіть зрушив цілий кругляк і сам гайнув за ним униз, високо здійнявши булат.

Не встигаючи вчасно встати на ноги, щоб захиститися від цього нападу, Яма покотився-поїхав назад до струмка. Йому вдалося загальмуватись на краю ущелини, але він бачив, як на нього котиться кругляк, і спробував забратися з дороги. Відштовхуючись від землі обіруч, він упустив шаблю у воду.

Кинджалом, який вихопив у стрибку, він, заточений і зіщулений, відбив ворожий удар зверху. Кругляк шубовснув у струмок.

Викинувши ліву руку вперед, Яма схопив зап’ясток, що спрямовував лезо. Різонув кинджалом знизу й відчув, що і його зап’ясток захоплено.

Вони стояли, зчепившись і змагаючись, аж доки Яма не всівся й не перекотився на бік, зіштовхуючи суперника із себе.

Та обидва захопи й досі трималися, і суперники від сили поштовху покотилися далі. Край ущелини опинився поруч із ними, під ними, над ними. Ударившись рукою об дно струмка, Яма відчув, що випустив зброю.

Коли вони знову випірнули, жадібно хапаючи повітря, у кожного в руках була сама лише вода.

— Час на останнє хрещення, — сказав Яма й уперіщив із лівої.

Чоловік блокував удар і завдав свого.

Вони рухалися з водою ліворуч, аж доки сягнули ногами кам’янистого дна. Билися далі, бредучи вздовж струмка.

Він поступово ширшав і мілішав, бурхлива вода була їм уже лиш по пояс. Береги там і сям нижчали, наближаючись до поверхні потоку.

Яма влучав і влучав у ворога як кулаками, так і ребрами долонь; але це було наче гамселити статую, бо колишній кат-угодник Калі приймав кожен стусан не мінячись на обличчі й завдавав у відповідь кручених ударів костоломної сили. Більшість із них сповільнювала вода або перехоплював Ямин захист, але один таки прилетів у здухвину, а другий ковзнув лівим плечем і відскочив від вилиці.

Яма відкинувся на спину й поплив на мілководдя.

Другий — за ним. Він спробував був застрибнути зверху, але в непробивний живіт йому вперся червоний чобіт, а руками Яма схопив його за барки й смикнув уперед-униз. Він перелетів через Ямину голову й упав спиною на сланцеву ділянку.

Яма звівся на коліна й повернувся, а другий саме скочив на ноги й вихопив із-за ременя кинджал. Тоді припав до землі — і досі з безпристрасним лицем.

На мить їхні очі зустрілися, але цього разу другий своїх не відвів.

— Тепер я можу витримати твій смертозорий погляд, — заявив боєць, — і він мене не спинить. Надто добре ти мене навчив!

А коли він кинувся вперед, Яма відірвав руки від талії і, мов батогом, хвисьнув його мокрим поясом по стегнах.

Захопив так, що чоловік, випустивши кинджал, упав йому в міцні обійми; тоді Яма відштовхнувся ногою і потягнув того назад на глибочінь.

— Ніхто не співа гімнів диханню, — сказав Яма. — Але спробуй-но без нього!

Тоді пірнув і потяг другого із собою, стискаючи сталевими хомутами рук.

Пізніше, набагато пізніше, мокрий чоловік стояв біля струмка. Відхекуючись, він тихо мовив:

— Ти був... найвидатніший... із посталих проти мене... за всі віки, що я пам’ятаю... Шкода, що тут скажеш...

Відтак, перетнувши струмок, неспішно пішов далі крізь кам’янисті пагорби.

Увійшовши до Алунділа, подорожанин зупинився в першому-ліпшому заїзді. Винайняв кімнату, замовив ванну. Скупався, поки слуга чистив його вбрання.

Перед вечерею підійшов до вікна й визирнув на вулицю. У повітрі стояв різкий запах буреплазів, знизу долинала балаканина багатьох голосів.

Люди покидали місто. У дворі в нього за спиною готувалися до виїзду ранкового каравану. Цієї ночі закінчувалося весняне свято. Під ним на вулиці й досі торгували ділки, матері заспокоювали втомлених дітлахів, а місцевий князик вертався зі своїми людьми з ловів, уполювавши двох вогнекогутів, прив’язаних тепер до спини стрибучого буреплаза. Він спостерігав, як виснажена повія щось обговорювала з жерцем, на вигляд іще більш виснаженим, як той раз по раз крутив головою, а зрештою пішов геть. Один місяць уже стояв високо в небі, золотився з-за Божого Мосту, а другий, менший, щойно з’явився над небокраєм. У вечірньому повітрі відчувалося прохолодне збудження, доносячи до нього понад запахами міста пахощі весняного зростання: маленькі паростки й ніжна травичка, чистий дух синьо-зеленої весняної пшениці, волога земля, буйна повідь. Перехилившись уперед, він міг бачити Храм на пагорбі.

Він покликав слугу, звелів принести вечерю в кімнату й послати по одного місцевого купця.

Вечеряв повільно, на їжу не надто зважав. Коли доїв, привели купця.

На тому був повний зразків плащ. Оглянувши їх, гість зрештою зупинився на довгій шаблі й короткому кинджалі, які засунув за пояс.

Тоді вийшов у вечірнє місто й рушив вибоїстою головною вулицею. У дверях там і сям обіймалися закохані. Він проминув будинок, де оплакували померлого. Півкварталу за ним дибав жебрак, аж нарешті перехожий повернувся до нього, глянув у вічі й прорік: «Ти не кульгавий», — після чого той здимів, розчинившись у натовпі. Над головою почали вибухати феєрверки, випускаючи до землі довгі язики вишневого кольору. Храмові