Володар Світла - Роджер Желязни
Райлд видав короткий смішок і сказав:
— Хай буде так.
— То що ти робитимеш тепер, відмовившись від свого завдання?
— Не знаю. Завеликий мій гріх, щоб я міг вернутись. Тепер я теж образив Небеса, і богиня відверне свій лик від моїх молитов. Я її підвів.
— Якщо так, зоставайся тут. Принаймні будеш не сам-один проклятий.
— Гаразд, — погодився Райлд. — Іншого мені й не лишається.
Він знову заснув, а Будда всміхнувся.
Дальшими днями, поки тривала гулянка, Просвітлений проповідував до натовпів, які проходили крізь пурпуровий гай. Він казав про єдність усього, великого й малого, про закон причини й наслідку, про становлення й умирання, про ілюзію світу, про іскру атмана, про шлях спасіння через зречення себе та єднання з цілим; казав про усвідомлення та просвітлення, про безглуздість брамінських обрядів, які, за його порівнянням, були порожні форми, ніби посудини без умісту. Багато хто слухав, дехто чув, окремі лишалися в пурпуровому гаю, щоб одягти шафранову рясу шукача.
І під час кожної проповіді сидів поруч із ним чоловік на ім’я Райлд у чорному вбранні та шкіряному черезплічнику, не спускаючи Просвітленого зі своїх дивних темних очей.
За два тижні по одужанні Райлд прийшов до вчителя, що гуляв гаєм, медитуючи. Підстроївся під його ходу, а трохи згодом заговорив:
— Просвітлений, я слухав твої казання — і слухав уважно. Добряче пообдумував я твої слова.
Той кивнув.
— Я завжди був побожний, — вів далі Райлд, — інакше мене б не взяли на колишню посаду. Коли моє завдання стало нездійсненне, я відчув велику порожнечу. Я підвів свою богиню, і життя втратило для мене сенс.
Той мовчки слухав.
— Але я почув твої слова, — сказав Райлд, — і вони сповнили мене якоюсь радістю. Вони показали мені інший шлях до спасіння, шлях, що, як на мене, перевершує той, котрим я йшов раніше.
Будда вивчав його обличчя, а той говорив далі:
— Твій шлях зречення суворий, і це мені до вподоби. Він мені підходить. Тому я прошу дозволу долучитися до твоєї громади шукачів і йти твоїм шляхом.
— Чи певен ти, — спитав Просвітлений, — що це не просто спроба покарати себе за тягар поразки, чи то пак гріха, на твоєму сумлінні?
— Цього я певен, — мовив Райлд. — Перетримавши твої слова в собі, я відчув правду, яку вони містять. На службі в богині вбив я більше чоловіків, аніж пурпурового листя на тамтій гілці. Жінок і дітей я й не лічу. Тому словами мене не обдуриш, бо чув я їх забагато: проказаних на всякий лад благань, заперечень, проклять. Але твої слова мене зворушують, вони перевершують брамінські вчення. Радо став би я твоїм катом і душив би твоїх ворогів шафрановим шнурком, різав би їх, колов чи страчував голіруч, бо я на всю зброю майстер — три життя вправлявся з нею. Та знаю я, що це не по-твоєму. Смерть і життя для тебе те саме, і ти не прагнеш знищення для своїх недругів. Тож прошу прийняти мене до твого ордену. Мені це не так тяжко, як було б комусь. Треба зректися дому й сім’ї, походження й власності. Нічого такого я не маю. Треба зректися власної волі, що я вже зробив. Бракує мені лише жовтої ряси.
— Вона твоя, — мовив Татхаґата, — із моїм благословенням.
Райлд одягнув рясу буддійського ченця та заходився постувати й медитувати. За тиждень, коли свято вже майже догуляли, він рушив до міста по милостиню в товаристві інших ченців. Проте назад із ними він не повернувся. День зійшов на вечір, вечір — на темряву. Храмові сурми відіграли останні ноти нагасвараму[77], після чого багато мандрівників пішло зі свята.
Просвітлений довго походжав лісом, медитуючи. Тоді зник і він.
Із гаю, від боліт, ішов Будда в бік міста Алунділа, над яким бовваніли скелі, а навколо якого простяглися синьо-зелені лани, у місто Алунділ, досі кипуче від мандрівників, багато хто з яких саме розгулявся на славу, а вулицями Алунділа — до пагорба з його Храмом.
Він увійшов на перше подвір’я, і там було тихо. Собаки, діти й старці порозходилися. Жерці спали. На базарчику куняв за прилавком самотній продавець. Багато з кумирень стояло тепер порожнем, бо статуї позаносили всередину. Перед кількома іншими молилися навколішки пізні прочани.
Він увійшов на внутрішнє подвір’я. На килимку перед статуєю Ґанеші[78] сидів аскет. Той і сам міг би правити за статую, бо не робив видимих рухів. На подвір’ї танцювали вогники чотирьох каганців, що світили так собі, зате добре підкреслювали тіні на більшості кумирень. Деякі статуї були трохи підсвічені жертовними ліхтариками.
Татхаґата перетнув подвір’я і став перед височенною подобою Калі, у ногах якої поблимував каганчик. Вона мовби роздивлялася чоловіка перед собою, а усмішка її здавалася пластичною та рухомою.
На витягнутій руці в неї висів кармазиновий шнурок душителя, одним витком обкручений навколо вістря її кинджала.
Татхаґата всміхнувся їй у відповідь — і йому наче здалося, що вона нахмурилась.
— Це, дорогенька, заява про відставку, — ствердив він. — Цей раунд ти програла.
Вона нібито згідно кивнула.
— Тішуся, що здобув аж таке визнання за такий короткий час, — повів він далі. — Але навіть якби тобі, подружко, вдалося задумане, було б тобі з цього мало користі. Уже запізно. Я започаткував таке, чого ти не знищиш. Забагато хто почув прадавні слова. Ти гадала, вони втрачені, та і я так гадав. Але обоє ми помилялися. Релігія, за допомогою якої ви правите, дуже стара, богине, але й мій протест теж належить до тієї шанованої традиції. Тому вважай мене протестантом, а ще пам’ятай: тепер я більше ніж людина. Добраніч.
І він пішов із Храму, з кумирні Калі, де в спину йому щойно впиралися Ямині очі.
Чуда не було ще багато місяців, а коли воно нарешті сталося, то чудом не виглядало, бо сотворялося перед ними повільно.
Одного дня, коли весна вже пішла, коли під Божим Мостом висіли довгі теплі літні дні, Райлд, той білобровий і гостровухий Райлд, що прийшов був із півночі в пору весняних вітрів зі смертю на руці й чорним вогнем в очах, заговорив. Він заговорив тим своїм несподіваним баритоном, відповідаючи на запитання, яке поставив йому якийсь мандрівник.
Чоловік поставив друге запитання, тоді й третє.
Райлд говорив далі, і навколо скупчилися деякі інші ченці,