Володар Світла - Роджер Желязни

І нікому б і на думку не спало сперечатися з тим, що царицею цього Храму була Калі. Висока білокам’яна статуя богині в її велетенській кумирні панувала над внутрішнім подвір’ям. Її легка усмішка, може, навіть трохи зневажлива до інших богів і їхніх шанувальників, була по-своєму не менш разюча, ніж вищири черепів, які правили їй за намистини. У руках богиня тримала кинджали; завмерла на півкроці, ніби зважуючи: станцювати перед відвідувачами кумирні чи повбивати їх. Губи мала повні, очі великі. У світлі смолоскипів здавалося, що вона рухається.

Отже, доречно було те, що її кумирня стояла навпроти Яминої, бога смерті. Жерці й архітектори цілком логічно вирішили, що з усіх божеств саме він найліпше пристосований до того, щоб цілу добу щохвилини протиставляти її смертозорому погляду свій неослабний власний, відповідати на її напівусмішку своїм кривим осміхом. Навіть найблагочестивіші звичайно давали гаку, аби тільки не проходити між цими двома кумирнями; коли сутеніло, їхня частина подвір’я завжди була осідком мовчання й тиші, що їх не порушували пізні богомольці.

Коли краєм повіяли весняні вітри, прийшов із півночі той, хто звався Райлдом. Невисокий Райлд із білим, попри не старі ще літа, волоссям, який був у темному прочанському строї, але на передпліччі, коли знайшли його з пропасницею в канаві, мав кармазиновий шнурок, ознаку його справжнього фаху: Райлд-душитель.

Навесні, святковою порою, прийшов Райлд до Алунділа з його синьо-зеленими ланами, солом’яними халупами й дерев’яними хижами, немощеними вулицями й численними заїздами, базарами, праведниками й казкарями, великим відродженням побожності та Вчителем, чия слава розійшлася по всім краї, до Алунділа з Храмом, де царювала його богиня-покровителька.

Святкова пора.

Двадцять років тому на маленькому алундільському святі гуляли майже виключно місцеві. Але тепер, через рух численних подорожніх, що його спричинила присутність Просвітленого, який навчав Вісімкового шляху[74], Дні Алунділа приваблювали вже стількох прочан, що заночувати майже не було де. Власники наметів мали змогу дорого здерти за ночівлю. Люди винаймали навіть стайні. Голі ділянки землі — і ті здавали мандрівникам під табори.

Алунділ любив свого Будду. Багато інших міст намагалося переманити його з пурпурового гаю. Шенґоду, Квітка гір, запропонувало палац і гарем, щоб Будда переніс свою науку на тамтешні схили. Але Просвітлений у гори не пішов. Каннака, що на Зміїній річці, запропонувала слонів і кораблі, будинок у місті й віллу за містом, коней і слуг, щоб він перейшов проповідувати на тамтешні причали. Але Просвітлений не пішов і до річки.

Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме. Із роками свято ширилося, довшало й удосконалювалося, неначе добре вгодований дракон із блискотливою лускою. Місцеві браміни не схвалювали протиобрядового вчення Будди, але завдяки його присутності їхні скарбниці переповнювалися, тому вони привчилися жити в його приземкуватій тіні й жодного разу не сказали, що він тиртхіка, єретик.

Тож Будда залишавсь у своєму гайку, і все йшло до нього саме, зокрема й Райлд.

Святкова пора.

Увечері третього дня настав час барабанів. Третього дня загуркотіли своїм частим боєм масивні барабани катхакалі[75]. Барабанне стакато розносилося на милі, летіло через лани до міста, містом, пурпуровим гаєм і багнистими пустками поза ним. Барабанщики в білих спідницях-мунду, голі по пояс і лискучі від поту на темній плоті, працювали позмінно, бо виснажувалися, калатаючи щодуху. Плин звуків не припинявся, навіть коли нова черга музик ставала на місце перед туго обтягнутими верхівками інструментів.

Коли світ огорнула темрява, на гульбищі, великому, ніби давнє бойовище, з’явилися перші мандрівники й місцеві, які рушили на барабанне торохкотіння, щойно його почули. Вони вмощувалися й чекали на глибшу ніч і початок вистави, посьорбуючи солодкодухий чай, придбаний у ятках попід деревами.

Посеред гульбища стояв великий, заввишки з людину, мідний казан з олією, із вінець якого звисали гноти. Ґноти ті були підпалені, а поруч з акторськими наметами ще й смолоскипи мерехтіли.

Зблизька барабанний гуркіт оглушав і гіпнотизував складними, синкопованими, підступними ритмами. Ближче до півночі почалися богомольні наспіви, що здіймалися та спадали разом із барабанним ритмом, виплітаючи тенета навколо чуттів.

Усе ненадовго затихло, коли прийшов Просвітлений зі своїми ченцями, чиї жовті ряси здавалися у світлі вогнів ледь не оранжевими. Та ось вони відкинули каптури й усілися на землю, схрестивши ноги. Зовсім скоро всю увагу глядачів знову поглинули наспіви та голоси барабанів.

Коли з’явились актори, величезні у своїх костюмах, щокроку подзенькуючи дзвониками на кісточках, оплесків не було, лише захоплена зосередженість. Славетні танцюристи катхакалі змалку вправлялися в акробатиці й віковічних фігурах класичного танцю, знаючи дев’ять окремих рухів шиї та очних яблук і сотні позицій рук, потрібні, щоб відтворювати традиційні стародавні епоси про кохання і війну, сутички богів і демонів, доблесні битви і криваві зради. Музиканти викрикували слова історій, тимчасом як актори, що ніколи не говорили, зображували дивовижні подвиги Рами й братів Пандавів[76]. Розмальовані зеленим і червоним або ж чорним і білісіньким, вони виходжали полем у роздутих спідницях, а всипані люстерками круги на головах виблискували у світлі ґнотів.

Світильник час від часу спалахував яскравіше чи пострілював, і тоді над їхніми головами мовби грали німби святого чи лихого світла, геть-чисто знищуючи відчуття вистави, завдяки чому глядачам на мить здавалося: омана — це вони самі, а великотілі постаті в циклопічному танці — єдина у світі дійсність.

Танцювати мали аж до світанку, доки не зійде сонце. Та ще вдосвіта один із жовторизців з’явився з боку міста, пробрався крізь натовп і щось прошепотів Просвітленому на вухо.

Будда звівся був, тоді передумав і знову сів на місце. Сказав щось ченцю, який кивнув і пішов із гульбища.

Будда ж із незворушним виглядом знову зосередився на виставі. Чернець, котрий сидів поруч, зауважив, як той постукує пальцями по землі, і вирішив, що Просвітлений, либонь, підігрує барабанам, бо знано ж усім: він вищий за такі речі, як нетерплячка.

Коли вистава завершилася й Сур’я-сонце порожевив смугу небес над східним краєм світу, натовп мовби звільнився від напруженого й моторошного сну, де його була ув’язнила щойно минула ніч, і, зморений, поплентався в новий день.

Будда з послідовниками негайно пішов у бік міста. Навіть не спинившись перепочити, вони проминули Алунділ швидкою, але сповненою гідності ходою.

Повернувшись до пурпурового гаю, Просвітлений наказав ченцям спочивати, а сам рушив до невеличкого павільйону глибоко в лісі.