Володар Світла - Роджер Желязни

Увечері князь радив раду з тими своїми челядниками, котрі відвідали були своїх магартських рідних і приятелів, а також із тими, котрі пообходили були місто, позбиравши новини й чутки. Від них він дізнався, що в Магартсі всього десятеро кармовладців, а мешкають вони в палаці на південно-східних узгір’ях понад містом. За певним розкладом кармовладці навідували лікарні чи то пак читальні при Храмах, до яких громадяни являлися на суд, коли клопотали про поновлення. Сама ж Палата карми являла собою масивну чорну споруду у дворі їхнього палацу, куди підсудний невдовзі після розгляду справи подавав заявку на переселення в нове тіло. Стрейк завидна рушив туди з двома помічниками, щоб замалювати, як укріплено палац. Двох князевих надвірних відрядили на той кінець міста із запрошенням на пізню вечерю й гулянку, адресатом якого був старий шан Ірабеку, далекий сусід Сіддгартхи, що з ним вони билися в трьох кривавих прикордонних колотнечах і час від часу полювали на тигрів. Шан саме гостював у рідні, ждучи, доки його приймуть кармовладці. Ще одного послали на Ковальську вулицю, де він переказав металоробам: князь подвоює обсяг замовленого, а готове воно має бути вже рано-вранці. Щоб ті не підвели, він передав їм приплату.

Згодом ірабецький шан приїхав до Гоканиного заїзду в супроводі шістьох родичів купецької касти, які, утім, озброєні були незгірше воїнів. Проте, побачивши, що заїзд — осідок мирний і ніхто з інших пожильців або відвідувачів зброї не носить, вони й свою повідкладали та повсідалися при голові стола, поруч із князем.

Шан був чоловік високий, але дуже сутулий. Мав на собі бордові шати й темний тюрбан, насунутий майже до величезних брів, що нагадували молочно-білих гусениць. Борода його була подібна до засніженого куща, з якого, коли дідуган сміявся, виднілися темні пеньки зубів, а набряклі й червонясті нижні повіки були ніби подразнені й утомлені, стільки років протримавши в орбітах набіглі кров’ю баньки, які так і пнулися назовні. Він реготав харкотинним реготом і гупав по столі, уже вшосте повторюючи: «Слони теперка задорогі, а в багні з них ніякого в біса пожитку!» Це стосувалося їхньої розмови щодо пори року, котрої найліпше воювати. Зійшлись на тому, що нечемності образити сусідського посла в сезон дощів не забракне хіба що найзеленішому початківцю, який цим навіки знеславиться як новоцарко[63].

Коли звечоріло, князів лікар відлучився, нібито щоб наглянути за приготуванням десерту, і підсипав наркотик до поданих шану тістечок. Коли звечоріло ще більше, уже по десерті, шанові очі все частіше й частіше склеплялися, а голова його падала на груди й лишалася там усе довше й довше. «Добренна гулянка», — бурмотів він у проміжках між хропінням; кінець кінцем вирік: «Ніякого в біса пожитку зі слонів...» — і заснув так, що годі було й добудитися. Тим часом шанові родичі не вважали за потрібне доправити його додому, бо ж князів лікар додав був до їхнього вина хлоралгідрату, і вони саме порозлягалися на підлозі й хропли хропака. Князів головний надвірний домовився з Гоканою щодо їхнього нічлігу, а самого шана забрали до покоїв Сіддгартхи, де його ненадовго навідав лікар, який розпустив заснулому одяг і заговорив до нього м’яким переконливим голосом:

— Завтра вдень, — казав лікар, — ти будеш князь Сіддгартха, а ці будуть твоя челядь. Ти явишся до Палати карми в їхньому товаристві, щоб одержати тіло, оминувши суд, як обіцяв тобі Брахма. Ти лишатимешся Сіддгартхою навіть після переселення й повернешся сюди в супроводі своєї челяді, а я тебе огляну. Зрозумів?

— Так, — прошепотів шан.

— Тоді повтори, що я тобі сказав.

— Завтра вдень, — мовив шан, — я буду Сіддгартха, на чолі цих челядників...

Під яскравим цвітом ранку посплачували борги. Половина князевих людей виїхала з міста на північ. Коли Магартха зникла з очей, вони почали забирати на південний схід, зупинившись серед пагорбів тільки для того, щоб убратися в бойовий риштунок.

Шістьох відрядили на Ковальську вулицю, звідки вони повернулися нав’ючені тяжкими парусиновими мішками, уміст яких розподілили між гаманами трьох дюжин людей, котрі після снідання розійшлися містом.

Князь сказав своєму лікареві на ім’я Нарада[64]:

— Якщо недооцінив я милосердя Небес, то воістину проклятий.

Але медик лиш усміхнувся у відповідь:

— Навряд чи недооцінив.

І так вони відбули ранок, дочекавшись тихого полудня під золотим Божим Мостом.

Коли прокинулися мимовільні гості, їм допомогли подолати похмілля. Шану дали постгіпнотичний наказ і відправили з шістьома Сіддгартшиними челядниками до палацу кармовладців. Родичів його запевнили, що він і далі спить у князевих покоях.

— Наразі наш головний ризик — шан, — мовив лікар. — Чи не впізнають його? На руку нам те, що він дрібний потентат із далекого шанства, у місті пробув зовсім недовго, і то головно серед рідні, а на суд іще не являвся. Кармовладці, напевне, і досі не знають, яка на вигляд твоя фізична оболонка...

— Хіба що мене описав їм Брахма чи жрець, — відказав князь. — Підозрюю, що нашу бесіду могли фільмувати, а запис передати кармовладцям для встановлення особи.

— Але навіщо б їм це робити? — поцікавився Нарада. — Навряд чи вони сподіваються вивертів і хитромудрої обачності від того, кого обдаровують ласкою. Ні, гадаю, ми це таки втнемо. Звісно, зондування б шан не пройшов, але поверховий огляд пройти має, та ще й у супроводі твоєї челяді. Зараз він і справді переконаний, що є Сіддгартхою, і ця переконаність витримає будь-яку просту перевірку на брехню — а це, мені здається, найсерйозніша перешкода, що може йому трапитися.

Отак вони чекали, аж доки повернулися ті три дюжини, уже з порожніми гаманами, зібрали пожитки, повсідалися верхи й по одному поїхали крізь місто, неначе шукаючи розваги, а насправді потроху пробираючись на південний схід.

— Бувай здоровий, добрий Гокано, — мовив князь, коли вже й решта його людей зібралася та розсілася по конях. — Як і завжди, нестиму я добре слово про твоє помешкання всім, кого зустріну на своїм шляху. Шкодую, що доводиться так несподівано перервати перебування тут, але одразу після Палати карми мушу невідкладно душити повстання на окраїнах. Ти ж знаєш, як вони спалахують, досить тільки правителю показати спину. Тому, хоч і хотів би провести під твоїм дахом ще з тиждень, боюся, що вимушений відкласти цю приємність до наступного разу. Якщо мене питатимуть, скажи, хай шукають в Аїді.

— В Аїді, владарю мій?

— Це найпівденніша окраїна мого князівства,