Володар Світла - Роджер Желязни

— Ти пізнаєш справжню смерть, — пригрозив він, — щойно сторожа карми порубає твою кінноту псам на поживу.

Князь закашлявся й незацікавлено глянув на вихаркнуту кров.

— А тим часом поговорімо-но про політику, — запропонував він.

Коли звуки бою вщухнули, до них підійшов не хто, як Стрейк — високий запорошений Стрейк із волоссям майже того самого кольору, що й запекла кров на його булаті. Біла кобилиця лащилася до нього, а він віддав своєму князеві честь і доповів: «По всьому!»

— Чуєш, кармовладцю, хто пішов псам на поживу? — спитав князь. — Твоя сторожа.

Кармовладець не відповів.

— Як обслужиш мене, залишу тобі життя, — сказав князь. — Як відмовиш, заберу його.

— Обслужу, — мовив кармовладець.

— Стрейку! — наказав князь. — Відряди двох до міста, одного по Нараду-лікаря, другого — по Яннавега-вітрильника із Ткацької вулиці. Із трьох списників у Гокани хай лишається один і тримає там шана до заходу сонця. А потому хай його зв’яже й залишить, а сам їде до нас сюди.

Стрейк усміхнувся й віддав честь.

— А тепер поклич людей — хай занесуть мене в Палату й наглядають за цим кармовладцем.

Своє старе тіло він спалив разом з усіма іншими. Сторожа карми полягла як один. Із сімох безіменних кармовладців вижив лише той, що раніше був гладуном. Хоча запаси сперми та яйцеклітин, а також вирощувальні баки й тілосховища перевезти було неможливо, саме пересельне устатковання розібрали під проводом лікаря Наради на окремі складники й повантажили на коней загиблих у битві воїнів. Юний князь сидів на білій кобилі й спостерігав, як щелепи вогню стуляються на мерцях. На тлі досвітнього неба палало вісім багать. Той, що робив недавно вітрила, звернув очі на найближче до брами вогнище, яке запалили останнім, — його полум’я ще тільки підбиралося до верхівки, де громадився опасистий труп у чорній рясі з жовтим колом на грудах. Коли вогонь дістався туди й ряса задиміла, пес, зіщулений у сплюндрованому саду, підняв голову й ридма завив.

— Цього дня твій рахунок гріхів переповнився, — зауважив вітрильник.

— Ха, але ж і молитовний рахунок у мене нівроку! — відказав князь. — Виходитиму поки що з цього. Та остаточне рішення щодо прийнятності всіх тих жетонів у молитвоматах — за майбутніми богословами. А наразі хай Небеса сушать голову, що ж тут нині сталося, де я, чи є я взагалі та хто я такий. Нам же пора їхати, капітане. Спершу в гори, а тоді — кожен своїм шляхом, заради безпеки. Не знаю точно, якою дорогою піду; знаю лише, що веде вона до брами Небес, а йти я мушу озброєний.

— Ув’язнювач Демонів, — хмикнув другий і всміхнувся.

Під’їхав начальник списників. Князь кивнув йому. Залунали накази.

Колони верхівців рушили вперед, тоді проїхали крізь браму Палацу карми, збочили з гостинця й попрямували вгору схилом, що лежав на південний схід від міста Магартхи, а позаду них, мов світанок, палали їхні товариші.

Розділ третій

Кажуть, що коли з’явився Вчитель, послухати його науку приходили люди всіх каст, а також звірі, боги, а подеколи — і святі, повертаючись удосконаленими та піднесеними. Загал погоджувався, що на нього зійшло просвітлення. Виняток становили лише ті, хто вважав його за шахрая, грішника, злочинця чи жартуна. Не всі з цих останніх належали до його ворогів; з другого боку, не всіх удосконалених і піднесених можна було залічити до його друзів і прихильників. Послідовники звали його Магасематманом, а дехто й казав, що він — бог. Тож коли виявилося, що визнано його за вчителя, віддають йому шану, має він чимало заможних прихильників, а слава його розійшлася по всім краї, стали його звати Татхагатою, себто Тим, що досяг[68]. Потрібно завважити: хоч богиня Калі (чи то Дурга — у ті нечасті миті, коли трохи м’якшала) так і не висловила офіційної думки щодо його буддості, та він заслужив від неї небувалої честі — сплатити йому належне відряджений був її власний кат-угодник, а не якийсь там найманий зарізяка...

Істинний Дгамма[69] не згине,

допоки не постане у світі лже-Дгамма.

Поставши, лже-Дгамма

змусить ізгинути Дгамму істинного.

«Сам’юттанікая» (II, 224)

Був біля міста під назвою Алунділ пишний гай синьокорих дерев із пурпуровим листям, подібним до пір’я. Славився він красою і майже храмовим спокоєм затінку. Був він власністю купця на ймення Васу, аж доки той не навернувся, після чого подарував гай учителю, якого знали як Магасематмана, Татхаґату й Просвітленого. У цьому ліску той учитель і замешкав зі своїми послідовниками. Походжаючи серед дня по милостиню до міста, із порожніми чашами вони ніколи не верталися.

У гаю повсякчасно крутилося чимало прочан. Віряни, просто цікаві, а також ласі поживитися чужим коштом так і сунули крізь нього лавою. Приїздили верхи, припливали човнами, приходили пішки.

Алунділ був не дуже великим містом. Були в ньому й солом’яні халупи, і дерев’яні хижі; головна вулиця була немощена, вибоїста; мало місто два великі базари й безліч малих; синьо-зеленим морем, що хвилювалося й брижилося, оточували місто розлогі зернові лани, належні вайш’ям[70], оброблювані шудрами[71]; через постійний плин подорожніх мало місто й чимало заїздів (хоча куди їм було до легендарного Гоканиного закладу в далекій Магартсі); були там свої праведники та свої казкарі; і був там свій Храм.

Храм стояв на низенькому пагорбі біля центру міста, з усіх чотирьох боків мав по величезній брамі. І ці брами, і самі мури повністю вкривала багатошарова оздобна різьба, що зображувала музикантів і танцюристів, воїнів і демонів, богів і богинь, тварин і художників, коханців і напівлюдей, охоронців і девів[72]. Брами ці вели на перше подвір’я, де були ще мури та ще брами, які своєю чергою вели на друге подвір’я. Перше подвір’я містило базарчик, де продавали приноси для богів. Були там і численні кумиреньки нижчих божеств. Будь-якої пори доби на подвір’ї старцювали старці, медитували святенники, сміялися діти, пліткували жінки, горіли пахощі, співали птахи, булькотіли очищувальні баки й гули молитвомати.

Натомість внутрішнє подвір’я з його величними кумирнями вищих божеств було осередком релігійного дбання. Тут наспівували чи викрикували молитви, бурмотіли вірші з Вед, стояли, колінкували чи лежали ниць перед величезними камінними кумирами, так рясно уквітчаними, змащеними червоною кумкумовою[73] пастою та обкладеними купами приносів, що годі було й розрізнити, котре саме з божеств оточили