Володар Світла - Роджер Желязни
Той злегка всміхнувся.
— Щойно будеш готовий, смертобоже, я полегшу вихід твого духу з його плотського вмістища.
— Тоді ще лиш одне, — мовив Яма, — і я швидко покладу край розмові. Скажи, як тебе звуть, щоб жерці знали, за кого відправляти задушну.
— Зовсім недавно я зрікся свого останнього імені, — відповів той. — Тому наложник Калі мусить прийняти смерть від безіменного.
— Райлде, ти дурень, — підсумував Яма й витяг шаблю.
Чоловік у чорному зробив те саме.
— А тобі й личить загинути без імені. Ти зрадив свою богиню.
— Життя сповнене зрад, — відповів той, перш ніж ударити. — Виступивши проти тебе в цей час і спосіб, я ще й науку свого нового пана зрадив. Але мушу слухатися велінь власного серця. Тому ні моє старе ім’я, ні нове мені більше не личать, та й не заслужив я їх, тож не зви мене на жодне ім’я!
Тут його булат неначе запалав, застрибав повсюди, дзенькаючи та виблискуючи.
Яма крок за кроком відступав під цим натиском, відбиваючи вдари, що так і сипалися на нього, самим лише рухом зап’ястка.
Відійшовши на десять кроків, він спинився на місці, і потіснити його далі не вдавалося. Його відбиви трохи поширшали, зате відповіді стали ще нагліші та чергувалися з обманними рухами й несподіваними атаками.
Вони хвацько рубалися, аж доки піт просто-таки полився з них на землю; тоді Яма почав повільно тиснути, примушуючи суперника відступати. Так, крок за кроком, він відвоював ті десять.
Знов опинившись там, де був завданий перший удар, Яма, перекрикуючи брязкіт сталі, визнав:
— А ти добре вчився, Райлде! Ліпше, ніж я був думав! Мої вітання!
Поки він це казав, суперник виплів лезом складний подвійний фінт-переведення й — туше! — зачепив Ямине плече, пустивши кров, яка негайно злилася з кольором одягу.
Яма у відповідь стрибнув уперед, збив униз захист і рубонув збоку по шиї так, що міг би обезголовити.
Чоловік у чорному лише струснув головою, знову захистився піднесеною шаблею, відбив чергову атаку й спробував уколоти, але й сам нарвався на відбиття.
— Ага, то шию твою захистила купіль смерті, — констатував Яма. — Тоді пошукаю шпаринки деінде, — і засвистав булатом іще швидше, намагаючись завдати низького уколу.
Яма вимахував шаблею на всю снагу, укладаючи в її лють століття досвіду й майстерність багатьох епох. Та другий і досі витримував його атаки — відбивав дедалі ширшими рухами, відходив дедалі швидше, проте ж не підпускав ворога заблизько, а відступаючи, контратакував.
Відступав доти, доки спина його не опинилася над струмком. Тут Яма сповільнився й зауважив:
— Півстоліття тому, коли ти в мене трохи вчився, я сказав собі: «А в цього є хист стати майстром». І я не помилився, Райлде. Ти, можливо, найвидатніший фехтувальник із посталих за всі віки, що я пам’ятаю. За твою вправність я майже готовий простити відступництво. Шкода, що тут скажеш...
Тут він удав, ніби рубає по грудях, аж останньої хвилі так оминув лезом відбив, що креснув високо по зап’ястку суперника.
Відстрибнувши, запекло відбиваючись і цілячи Ямі в голову, чоловік у чорному опинився біля кінця колоди, перекинутої через ущелину, на дні якої плинув струмок.
— То й рука теж, Райлде! Воістину, богиня — щедра заступниця. А це тобі як?
Сталь скреготнула об сталь — Яма захопив-ізв’язав вороже лезо й, півколом відхиливши його, дістав до біцепса суперника.
— Ага! Про це місце вона не подбала, — вигукнув він. — Пошукаймо ще!
Шаблі то захоплювали одна одну, то уникали зіткнення, обманювали, кололи, відбивали, відповідали.
Яма спинив мудровану атаку випереджальним уколом, його довше лезо знову пустило кров із плеча ворога.
Чоловік у чорному ступив на колоду, завдав замашного жорстокого вдару в голову, але Яма його відбив, напосів ще завзятіше, загнав ворога далі на колоду й копнув її збоку ногою.
Суперник відстрибнув назад, на протилежний берег. Допіру торкнувшись землі, він теж копнув колоду, зрушивши її.
Вона покотилася, перш ніж Яма встиг на неї заскочити, звалилася з берегів, загуркотіла в струмок, трохи побилася внизу й попливла з водою на захід.
— Тут, на око, якісь сім-вісім футів! Стрибай, Ямо! — запросив суперник.
Бог смерті всміхнувся.
— Віддихуйся, поки можеш, — сказав він. — Дихання — найменш цінований дар богів. Йому ніхто не співає гімнів, ніхто не хвалить добре повітря, яким дихають царі і жебраки, господарі і собаки. Але спробуй-но без нього! Цінуй кожний подих, Райлде, наче він твій останній, бо останній і справді не за горами!
— Кажуть, ти на цьому знаєшся, Ямо, — мовив той, кого звали колись Райддом і Суґатою. — Кажуть, ти бог, чия царина — смерть, чиї знання набагато ширші за кругозір смертних. Тому, поки ми тут байдикуємо, хотів би в тебе дещо спитати.
Яма не посміхнувся зневажливою посмішкою, як робив після кожного попереднього висловлювання свого ворога. Це висловлювання здавалося ледь не ритуальним.
— Що саме ти бажаєш знати? Я виконаю твоє передсмертне побажання, запитуй.
Тоді той, кого звали колись Райлдом і Суґатою, продекламував давні слова з «Катхаупанішади»[80]:
— «Коли вмирає смертний, сумнів є. Хтось каже: „Він існує ще“. „Його немає“, — каже хтось натомість. То як воно насправді, хочу знати».
Давніми словами відповів і Яма:
— «Боги, і ті цього не знають достеменно. Пізнати атман, річ тонку, не просто. Постав-но ліпше інше запитання, а це забудь, бажання це відкинь!»
— «Пробач, о Смерте, але думка ця мене над усі інші переймає. Ніхто цього, крім тебе, не з’ясує, і я від побажання не відмовлюсь».
— «Живий лишайся, йди своїм шляхом, — рік Яма, застромивши шаблю назад за пояс. — Від того, що судилося, звільняю. Бери собі синів, нащадків; бери слони, худобу, коні, злото. Бажай, що хочеш, буде все твоє: красуні, колісниці, всякі арфи. Усе твоє, усе до твоїх послуг. Лише про смерть мене ти не розпитуй».
— «О Смерте, — проспівав другий, — але цього всього хіба до завтра вистарчить мені. Залиш собі своїх жінок і коней. Ні співів, ані танців я не хочу. Від побажання свого не відмовлюсь — кажи-но, Смерте, що чекає за життям, про що є сумнів і в богів, і в смертних?»
Яма геть знерухомів і далі вірша не підхопив.
— Гаразд, Райлде, — мовив він, впившись
