Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

І тут до дівчини посміхались, але цього разу їй довелося дістати документи, розкрити сумочку. Солдати тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчині аж терпець увірвався:

— Ну, швидше! Чи довго ви ще будете мене мучити?

— Такий наказ, міс! — червонощокий лейтенант, начальник охорони, крадькома кинув оком на ладну шатенку, засоромився не знати чого й повторив: — Такий наказ…

Здавалося, за такими стінами мали б критися якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку так пильно охороняли, нагадувала скорше тихе дачне передмістя. Серед дерев то тут, то там біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами невисокі, довгі, зализані будинки атомного стилю. В кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди й їхала дівчина.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А за хвилину вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені комбінезона годинник-цибулину й похитав головою:

— Знову?

— Знову, таточку, — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті?! — Товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку! Ти сам сказав, що сумуєш без мене і лічиш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі! — Товстун підійшов ближче, обійняв і поцілував дочку. — Але… Ой, накладеш ти, пустунко, своєю буйною головою!

Машину покинули просто серед алеї — мабуть, тут рідко хто їздив, — а самі пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся з-за дерев. Вітрогонка Тессі майнула вперед, і вже через хвилину мовчазний досі будинок сповнився гармидером.

Доки дівчина пирскала та виспівувала у ванні, професор Торн разом з старенькою покоївкою сервірував стіл на веранді. Закуски та пляшки вишикувалися такою довгою шеренгою, що можна було б подумати, ніби готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько та дочка.

— Сім'я у повному складі! — Професор налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіх сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост професора Торна — символічний, як і ота шеренга пляшок, з яких ніколи не випорожнювалося більш як одну, та й то в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по твоїх очах, що ти задоволена й радісна.

— Ат, де вже там… — І наче в ті далекі дні, коли пустунка Тессі незмінно приносила додому атестат першої учениці коледжу, вона, ледве стримуючи сміх, протягла плаксиво. — Дуже, дуже погано стоять справи!

— Ну-ну, не може бути! — Батько мав зіграти справжній переляк, але ця роль йому не вдавалася ніколи. Кругле добродушне обличчя заясніло ще дужче, а смішний клинець борідки поліз угору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд, — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Угу. — Торн люто розправлявся з пташиним крильцем, тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розкажеш нікому-нікому?

— Угу.

— Я не жартую, тату. Про це я, справді, не мала б говорити нікому. Але мене так розпирають гордощі, що я лусну, коли не розповім тобі… Річ у тім, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн вирячив очі.

— Дівчино моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату! — серйозно вела далі Тессі. — Операцію робитимемо удвох. Уночі. Цілком таємно. Адже ти знаєш — такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу наражає тебе на небезпеку? — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому. Ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що професор Торн не вміє додержувати слова… До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці торочив повсякчас: «Дерзай. Будь сміливою…»

— …і розсудливою. Чи не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди… Звичайно, професорові Лайн-Еу я дзвонити не буду. І нікому не розповім. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Видно було, що Тессі чекала на зовсім іншу реакцію батька, тому засмутилась і змовкла. Засмутився й Торн і, щоб приховати збентеження, почав розпитувати що та як.

Дочка відповідала неохоче: ну, є такий дуже гарний чорноокий юнак… Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього зовсім здоровий… А як відомо, в організмі змінюються, оновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Професор гидливо пересмикнув плечима, але Тессі цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, де дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети, — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На «Зорю Кейз-Ола»?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, що летіли дедалі вище, поступово зникаючи у тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім огидно, скрипуче простогнала земля: «Ве… ве… ве…» Прокотилось одлуння, прошелестіли дерева. І ще довго дзвеніли келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що оці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — ображено відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це — нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулася нишком: батько такий, як і був. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню,