Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

І справді: торохтіння в динаміках дедалі дужчало. Кейз-Ол зупинився, зібгав конверт і кинув його в куток.

— Гаразд. Іди.

Айт ще раз переміг. Якщо вдасться витримати ще одне, останнє, випробування — у Кейз-Ола розвіються всі сумніви. Але тут уже надія тільки на щасливий випадок. Котушка з магнітофонним записом Наради сама по собі зрадити Айта не могла. Однак наприкінці неї його голосом викладено план знищення «наймудріших». Якщо Головний Слідчий захоче прослухати всю нитку — провал неминучий.

Провал неминучий… Айт ходив, як у тумані. Ненависть каторжника БЦ-105, яка, здавалось, поступилась холодній розсудливості, спалахнула в ньому з новою силою, потьмарювала свідомість, вимагаючи негайної дії.

Грати роль полохливого, підлого Псойса Айтові було вже несила. Він з жахом пригадував ті принизливі хвилини, коли довелося стояти перед Кейз-Олом беззбройним і думати, що зазнав поразки напередодні перемоги. Та доки ж зволікати? Чи не слід покінчити з трильйонером зараз, доки ще не пізно? Але що це дасть?.. Місце Кейз-Ола посяде Хейл-Уф. Війни цим не спиниш.

«Конспіраторка Тессі» вмикалась щодня. Вона благала, вимагала надіслати «коліщатко». А він навіть не відповідав їй. Навіщо там «коліщатко», коли світ і так нестримно котиться до загибелі? Сорок… Тридцять сім… Тридцять п'ять днів лишилося до початку війни! Всього лише три тисячі п'ятсот годин!

Айт почувався так, ніби потрапив у вогняне кільце. Полум'я все ближче й ближче… Вже немає чим дихати… Ще хвилина — і урветься терпець.

Спробувати втекти, щоб самому розповісти про операцію «Блискавка»? Але кому? Всі стежки перетято… Один-однісінький! І та, яка мусила б підтримати й допомагати, не тільки не робить цього, а й шкодить.

Вже кілька разів траплялися такі «нещасливі випадки», які можна пояснити лише чиєюсь злою волею. Кислота замість води в склянці. Струм високої напруги в трубах ванни. Несподіване — і дуже точно націлене — падіння важенної люстри. Винних не було. Та Айт їх і не шукав, тільки подвоїв обережність.

А тут ще напосіла молодість. Скінчилась жовта паста — і, як трава після дощу, з рожевої лисини посунуло попелясте волосся. Воно було м'яким, кучерявим і страшенно болючим, коли видирати. На щастя, пластмасовий ковпачок та шийна хустка ще ховали його надійно. Зате з зубами було справжнє лихо: вони виросли так, що штучні щелепи вже ледь-ледь трималися в роті. Щоки, які раніше позападали, тепер повнішали, розгладжувались, тому доводилося вигадувати всякі флюси, аби пов'язуватись хусточкою. А найстрашнішим — і найрадіснішим водночас — було те, що Айт з кожним днем помічав у собі все більше айтівського. Для тих, хто бачив його щодня, він не змінювався. Але фотознімки свідчили: Псойс перестав бути Псойсом. Старик перетворювався на зовсім іншого, не схожого ні на кого чоловіка середніх літ.

З якого боку не глянь — надходив критичний момент. Ще декада чи дві — і коли не буде знайдено виходу з неймовірно складного становища — все загине.

Айт шукав — і не знаходив.

Дівчина співала.

Коли б її запитали, про що співає й чому — вона, певне, не змогла б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку, безтурботна, задоволена всім. І як пташці вторує невгамовний хор оновленої природи, так і цій дівчині підспівували вітер та басовите гудіння потужного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, ніби поглинаючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і нарешті прикипіла до поділки «200».

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль, власне, ледве торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак. Тільки високий вертикальний стабілізатор не давав машині звернути вбік та й помчати смертоносним снарядом через поля й переліски аж ген за обрій.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера, співала якоїсь пісні, а вітер ревниво вихоплював слова з її уст, шпурляв назад, нетерпляче куйовдив їй коротко стрижене каштанове волосся і насвистував щось задерикувате.

Рівнісінька як стіл автострада пролягла, здавалось, аж у нескінченність. Те, що лежало обабіч, зливалось у мерехтливу сіро-зелену смугу. А спереду далечінь напливала непомітно, поступово. Час од часу на обрії з'являлися літери «Кейз-Ол. Бензин». Вони ясніли на сірій смужці бетону, наче вирізані з паперу, наближались, чіткішали… і раптом, блискавично розтягшись у довжелезні лінії, пірнали під машину, щоб одразу ж стати білою плямою біля оранжевої бензоколонки десь далеко позаду.

Услід рожевій спортивній машині насварялися кулаками дорожні майстри та поліцаї, скрушно хитали головами водії. А дівчині байдуже. Їй було десять пірейських років, і юність бурхала в ній, не знаючи, куди подіти свою невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник, розчаровано цмокнула й зменшила швидкість. Тепер її автомашина пересунулась на передостанню праву доріжку автостради і з манірністю балерини неквапно й кокетливо випереджала замурзаних роботяг-грузовиків. Зухвалі шофери кидали услід дівчині солоні жарти, а вона, вже причесана, з виразом неповторної зрадливої серйозності на обличчі, проїжджала мимо, не звертаючи на те уваги, і лише інколи лукаво стріляла очима в якогось там засмаглого красеня.

На роздоріжжі дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе до невисокого гірського масиву. Знак суворої заборони проїзду на неї не вплинув; так само не стурбував її військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю підвівся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина милостиво кивнула йому головою.

Другий пост… Третій… Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували сталеві ковпаки вогневих точок. Вартовий виглядав з крихітних дверцят, прорубаних у суцільній