Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

— Один номер з двома кімнатами, — приречено, але твердо сказала Дороті.

— Ніколи! — вигукнув Ірвін. — Я не залишуся в одному номері з цією… з цим… чоловіком!

Як іпохондрик, Ірвін завжди уважно аналізував усі прояви діяльності свого організму чи перебіг хвороб, з якими йому доводилося мати справу, однак, як виявилося, існувала ще одна небезпека, від якої він завжди вважав себе надійно застрахованим. Він не мав нічого проти батьківства, але ж який стовідсотковий мужчина ризикуватиме стати матір’ю?

— Обов’язково один номер, — наполягала Дороті. — Що б ви собі не думали про мої обличчя і тіло, вони мій єдиний скарб. І я не залишу їх наодинці з цим добродієм, щоб він поводився з ними, як йому заманеться.

— Але ж послухайте! — вигукнув Ірвін.

— Чи, може, ви соромитеся мене? — здивувалася Дороті. — А я ось як гадаю. Усе своє життя ви провели з своїм тілом, а я з своїм. Все одно ми знатимемо, як кожен з нас виглядає без одягу. За таких обставин хіба може бути мова про якусь сором’язливість.

У Ірвіна знову потекли сльози.

* * *

Наступного ранку Дороті витратила дві години, щоб одягнути і привести до ладу Ірвіна. Спершу, звичайно, він спробував одягнутися самотужки. Це йому сяк-так вдалося тільки після довгої патетичної промови щодо сміхотворної непрактичності жіночої білизни. Але потім, після наполегливих протестів Дороті та її критики щодо браку у нього розуміння гами кольорів і смаку в одязі, процедуру довелося повторити з самого початку. Нарешті настала черга підфарбувати обличчя. Одна за одною відбулися дві невдалі спроби, перш ніж Дороті могла проголосити, що той готовий з’явитися на люди.

Нарешті підмінена парочка з’явилася на першу з низки заздалегідь запланованих зустрічей. Компанія запропонувала їм скористатися з мініатюрних передавача і приймача — перший був схований у перлинах намиста на шиї в Ірвіна, а останній — у вусі у Дороті. Таким чином Ірвін, якого відрекомендували, як давню і щиру подругу професора, мав змогу підказувати Дороті імена тих високопоставлених осіб, які підходили привітатися з нею, а потім так само нашіптував їй речення за реченням зі своєї лекції, а вона повторювала їх уголос для усієї аудиторії.

Усе обійшлося — краще не придумаєш.

Досі ніхто не міг закинути Ірвінові ані слова про його знання. Однак під час публічних виступів йому завжди було не по собі, давався взнаки і стиль мовлення — він читав лекції швидко й монотонно, без натхнення. Вперше його лекція була прочитана з усією майстерністю вродженої акторки, і їй таки вдалося вкласти почуття у те, що вона вимовляла. Закінчилося тим, що їй аплодували стоячи, аплодисменти переросли у овацію. Оскільки Дороті була телеакторкою і ніколи досі не стикалася з живою аудиторією, то успіх зовсім сп’янив її. Вона кланялася на усі боки, махала рукою аплодуючим.

З вдячності за такий успіх вона підійшла до Ірвіна і поцілувала його. Від цього аудиторія шаленіла ще більше. То була справжня сенсація.

А ще через шість годин, після короткотривалої репетиції, передавач сховали у одну з Ірвінових краваток на шиї в Дороті, а приймач опинився під білявим волоссям, укладеним у красиву зачіску. Так Ірвін дебютував в іпостасі актора. На щастя, п’єса виявилася старомодним і сентиментальним твором, у якому йому довелося виступити в ролі плаксивої й глухонімої дівчини. Йому треба було всього-на-всього рухатися перед об’єктивом так, як його інструктувала Дороті, і зображати страх, жах або ж відчай, для чого, як виявилося, акторські здібності непотрібні, коли вперше опиняєшся в оточенні батареї прожекторів та безлічі кінокамер.

Єдиним не зовсім вдалим моментом міг стати той епізод, коли під час кульмінаційної сцени головний герой за сценарієм брав його в обійми. Вроджені чоловічі інстинкти підказували йому випручатися з чужих рук і затопити тому в пику, та обернулося усе інакше. Дарма, що його мозок був готовий прореагувати по-чоловічому: нервова система та залози, як-не-як, залишалися цілком жіночими. Хвиля насолоди огорнула подолане чоловіче єство і прореагував він, як і належало, — автоматично і безпомилково.

* * *

— … Дотті, дитинко, — це телефонував Ейб Шульц, голлівудський агент міс Саймон. — Дотті, золотко, ти була аб-со-лют-но на висоті. Ми вдвох з Елом сиділи ось тут, спостерігали за твоєю грою, і, знаєш, дитинко, наші хустинки були мокрі, аж капало. Якщо відверто, моя солоденька, останнім часом ми вже почали були турбуватися за тебе. Нам видавалося, що ти поволі втрачаєш притаманну тобі сценічну чутливість, і стаєш, як би це сказати, занадто незалежною. Ти ж розумієш, про що я.

Але сьогодні вечором про все забулося. Ти була чудова, і кожен, чуєш, кожен думає так само. Нові пропозиції надходять одна за одною, і я вже для тебе дещо маю — саме на твій смак. Це нова версія старого фільму «Карусель». Його зняв такий собі Торн Сміт. Там розповідається про те, як чоловік і дружина повністю перетворилися одне на одного, бо вони втрапили у халепу з якоюсь таємничою статуєю. Я-то знаю, що тобі аж ніяк не дасться чоловіча роль, але якщо вже пропонують, то нам краще прийняти запрошення. Усе буде чудово, а гроші так і посипляться на нас. Як гадаєш, ми втнемо такий номер?

* * *

— Блек, — з екрана відеотелефону озвався Дін Локвейлер із Нью-Йорка, — усі викладачі і я вважаю своїм обов’язком повідомити тобі про наше захоплення новинами, які ми отримуємо з Лондона, про те, як тепло сприйняли твою лекцію. Мушу зізнатися, що останнім часом на твою адресу звучало багато критики, і люди висловлювали невдоволення тим, що ти вважаєшся тут у нас провідним спеціалістом у галузі англійської літератури.

Можливо, я і помиляюся, але назагал висловлювали думку, що, якими б необхідними не були чисто теоретичні розумування в найкращих традиціях університетської науки, зараз, коли результати нашої праці у такій мірі залежать від усезростаючої мережі телекомунікації та засобів масової інформації, необхідно уміти демонструвати свої знання якомога ширшій аудиторії, щоб вона належно оцінила їх.

До сьогоднішнього дня, як мені здається, за тобою не помічалося таких якостей, але, беручи до уваги твій вчорашній успіх, я з усією серйозністю можу стверджувати, що ми сподіваємося від тебе росту до небачених висот у галузі, яку ми зараз плануємо запропонувати тобі.

* * *

— Так, — почав Дейв Уоллес, — мені важко висловити усю