Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

І так далі, і так далі. Тепер на вечірках моїх розповідей чекали з нетерпінням, і згодом я сам переконався, що їх колекціонування і перевірка перетворилося на хобі. Але того дня, коли я почув історію Джулії Айзенберг, я зрозумів, що це не тільки хобі.

Випадок 17. Джулія Айзенберг, службовець, Нью-Йорк, 31 рік. Міс Айзенберг мешкає у невеликому будинку без ліфта у Грівіч Вілідж. Я розмовляв з нею у її помешканні після того, як мій товариш із шахового клубу, який виявився її сусідом, переповів мені дещо плутану її розповідь, яку він, у свою чергу, почув від консьєржа будинку.

У жовтні 1947 року близько одинадцятої вечора міс Айзенберг вийшла з помешкання до сусідньої аптеки по зубну пасту. Коли вона поверталася, до неї підбіг великий чорний з білим собака, став на задні лапи, а передні поклав їй на груди.

— Я зробила помилку, погладивши його, — сказала мені міс Айзенберг. — Після цього він просто не відставав від мене. Коли я ввійшла до під’їзду, мені довелося дослівно силоміць випхати його на вулицю, щоб зачинити двері. Мені стало шкода його, бідолашного пса, і я почулася трохи винуватою, бо через годину, коли я визирнула у вікно, він усе ще сидів під дверима.

Собака залишався поблизу три дні, виглядаючи міс Айзенберг і з диким захватом вітаючи її кожного разу, коли вона з’являлася на вулиці.

— Коли вранці я виходила з дому, щоб їхати автобусом на роботу, він уже сидів, бідолаха, на тротуарі і проводжав мене сумними-сумними очима. Мені хотілося забрати його до себе, але я думала, що у такому випадку він уже ніколи не повернеться до свого дому, і боялася, що справжньому господареві буде шкода втратити його. Ніхто по сусідству не знав, кому він належить, а згодом собака врешті-решт зник.

Через два роки подруга подарувала міс Айзенберг тритижневе цуценя.

— Моя квартира надто мала для собаки, але воно було таке миле створіння, що я не могла втриматися від спокуси. Отож цуценя росло і перетворилося на красивого великого собаку, який їв більше, ніж я сама.

Оскільки в околиці жили добропорядні люди, а собака поводився як слід, міс Айзенберг завжди відчіпляла повідець, коли прогулювала його увечері, і він ніколи не вибігав надто далеко.

— Одного вечора, — а востаннє я тільки й побачила, як він винюхував щось у темряві далі по вулиці, — я погукала його, але він не повернувся. Більше ніколи. Відтоді я його не бачила. Але ж наша вулиця — це суцільні цегляні будинки із замкненими дверима без жодних провулків. Він не міг зникнути ось так просто, він таки не міг. А все ж зник.

Багато днів після цієї пригоди міс Айзенберг провела у пошуках собаки, напитувала про нього по сусідству, давала оголошення в газетах, але так нічого і не довідалася.

— І ось якогось вечора я уже налагодилася лягати спати, та випадково виглянула з вікна на вулицю і зненацька пригадалося мені те, про що на той час я вже геть забула. Згадала я собаку, якого відганяла більше двох років тому. — Міс Айзенберг підвела на мене очі і спокійно промовила: — Це був той самий собака. Якщо ви тримаєте собаку, то добре його знаєте і не можете помилитися, і я кажу вам, що то був той самий собака. Можливо, це звучить безглуздо, але я загубила свого собаку, — вірніше, прогнала його, — за два роки до того, як він з’явився на світ.

Вона заплакала, по щоках покотилися сльози.

— Ви думаєте, мабуть, що я несповна розуму або що я самотня і через те надто переймаюся собакою. Але ви помиляєтеся. — Вона витерла сльози хустинкою. — Я цілком врівноважена людина, принаймні не менше ніж будь-хто у наш час, і не побоюся повторити вам, що знаю, що сталося.

Саме в цю хвилину, коли я сидів у чистенькій, але убогій вітальні міс Айзенберг, я повністю усвідомив, що наслідки цих загадкових випадків можуть виявитися значно вагомішими, ніж зацікавленість, яку вони викликають. І цілком можливо, що вони можуть обернутися трагедією. Саме у цю хвилю мене почав брати справжній страх.

Останні одинадцять місяців я продовжував виявляти і вивчати подібні дивні події, і мене вразило і злякало, що їх так багато. Ще більше я був уражений і зляканий тим, що вони трапляються дедалі частіше і — не знаю, щоправда, як це краще висловити — дедалі дужче ламають долі людей. Ось вам приклад, вибраний майже навмання, приклад всезростаючого впливу… одним словом того, що зараз трапляється у світі.

Випадок 34. Пол В. Керч, бухгалтер, Бронкс, 31 рік.

Однієї неділі — день був погожий, сонячний, — я познайомився з родиною, що жила у Бронксі: з кремезним і симпатичним містером Керчем, який зажурено поглядав спідлоба, з його дружиною, миловидною темноволосою жінкою віком під тридцять років, чию привабливість дещо псували темні набряки під очима, та їхнім сином, гарним хлопчиком шести-семи років. Після того, як ми потиснули одне одному руки, хлопчика відіслали гратися до його кімнати.

— Гаразд, — втомлено промовив містер Керч і підійшов до книжкової шафи, — ближче до справи. По телефону ви сказали, що в загальних рисах історія вам відома. — Останні слова прозвучали наполовину запитально, наполовину ствердно.

— Так, — відповів я.

Він дістав з верхньої полиці книжку і видобув з-поміж її сторінок кілька фотографій.

— Ось вони, — він сів поруч зі мною на канапу. — У мене досить пристойний фотоапарат. Я фотограф-аматор, у мене є все необхідне для роботи з плівками; я сам їх проявляю. Два тижні тому ми пішли на прогулянку в Центральний парк. — Його голос звучав втомлено і монотонно, очевидно, він розповідав про те уже не вперше, вголос і подумки. — Була хороша погода. Як сьогодні. Обидві бабусі нашого хлопчини неодноразово докучали нам проханням прислати його, отож я виклацав у парку цілу плівку, знімаючи усіх нас. Мій фотоапарат автоматично спрацьовує через кілька секунд, даючи мені час, щоб стати спереду і самому попасти в об’єктив.

Коли він передав мені до рук усі фотографії, крім однієї, в його очах читалася втома і безнадія.

— Ось ці я зняв спочатку, — сказав він.

Усі фотографії були досить великі, приблизно сім на три з половиною дюйми, і я уважно їх роздивився.

Це були звичайні фото, з хорошою різкістю, виразними були усі деталі, і на кожній з них у різноманітних позах було зображено сімейство з трьох радісних людей.

Містер Керч був у світлому костюмі ділового крою,