Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен

— А це остання, — сказав він і простягнув її мені. — Я зняв цей кадр так самісінько, як і решту. Ми домовилися, як краще стати, я встановив фотоапарат, одійшов і став разом із сім’єю перед об’єктивом. У понеділок увечері я проявив плівку. Ось що я побачив на останньому негативі. — Він віддав мені фотографію.

На якусь мить мені здалося, що це просто ще одна групова фотографія цієї ж сім’ї. Потім я помітив різницю. Містер Керч виглядав в основному так само. Він був голомозий і широко усміхався, але на ньому був зовсім інший костюм. Його син, що стояв поруч, носив довгі штани і був на добрі три дюйми вищий і, очевидно, старший. Одначе це, без сумніву, був той самий хлопчик. А жінка була зовсім іншою особою. Одягнена по-модному, з відблиском сонця у світлому волоссі, вона здавалася дуже красивою і привабливою. Вона усміхалася в об’єктив і тримала містера Керча за руку.

Я перевів погляд на нього:

— Хто це?

Містер Керч втомлено похитав головою.

— Я не знаю, — відповів він, а тоді вигукнув: — Я не знаю! Ніколи раніше не бачив її!

Він повернувся до дружини, але вона відвела погляд, і він знову повернувся до мене, стенувши плечима. — Ось і все, — сказав він. — Така історія.

Він підвівся і, поклавши руки в кишені штанів, почав міряти кроками кімнату, поглядаючи на дружину. Він звертався до неї, хоча промовляв до мене:

— Отож хто вона така? Як міг фотоапарат зняти цей кадр? Я бачу цю жінку вперше в житті!

Я ще раз поглянув на знімок і підняв його ближче до очей.

— Тут дерева буяють листям, — сказав я.

Позаду хлопчика з серйозним виразом обличчя, усміхнених чоловіка і жінки по-літньому зеленіли крони дерев.

Містер Керч кивнув і з болем у голосі відповів:

— Я не знаю. — А потім вигукнув, не відводячи погляду від дружини: — А хочете знати, що вона каже? Вона каже, що на фотографії моя дружина, моя нова дружина, яка буде у мене через кілька років! О Боже! — Він затулив обличчя руками. — Чого тільки не придумають ці жінки!

— Що ви маєте на увазі? — звернувся я до місіс Керч, але вона не стала відповідати — мовчала, стиснувши губи.

Керч безпорадно здвигнув плечима.

— Вона говорить, що на фотографії відображене те, що станеться через кілька років. Або вона помре, або… — він завагався, а тоді з болем у голосі закінчив фразу, — або ми розлучимося, я залишу сина у себе і одружуся з тією жінкою, що на знімку.

Ми обидва перевели погляд на місіс Керч, чекаючи на її реакцію.

— Гаразд, якщо це не так, — сказала вона, розвівши руками, — то скажіть мені, що ж означає ця фотографія.

Жоден з нас не міг дати відповіді, і через кілька хвилин я розпрощався. Що я міг сказати подружжю? Звичайно ж, я не міг уголос висловити своєї переконаності, що хоч як трактуй цю фотографію, їхньому сімейному життю настав кінець…

Випадок 72. Лейтенант Альфред Айхлер, поліція Нью-Йорка, 33 роки.

Пізно ввечері 9 січня 1951 року двоє поліцейських побачили револьвер, який лежав на доріжці поблизу південної брами Центрального парку. У поліцейській лабораторії револьвер обстежили на предмет відбитків пальців, і кілька було знайдено. З револьвера нещодавно стріляли, ще один постріл зробили у поліції для дослідження кулі й занесення у картотеку висновку експертів-балістиків. Знайдені відбитки пальців перевірили і виявили у картотеці; вони належали якомусь дрібному злодюжці, в якого на рахунку вже був один напад.

Як це заведено, було наказано розшукати його. Один із детективів завітав до будинку, де, як було відомо, той проживав, але не застав удома, а оскільки останнім часом не було невияснених випадків стрілянини, то тієї ночі пошуками особливо не переймалися.

Наступного вечора у Центральному парку з тієї ж зброї застрелили людину. Будь-які сумніви щодо помилковості такого припущення відкинула балістична експертиза. Невдовзі з’ясувалося, що у барі неподалік від Центрального парку вбитий учинив сварку зі своїм товаришем. Обидва чоловіки були вже добряче напідпитку, коли разом вийшли з бару. Другий з них і був тим злочинцем, чию зброю знайшли напередодні і яка зберігалася надійно замкненою у сейфі поліцейського відділка.

Як розповідав мені лейтенант Айхлер, «було неможливо застрелити людину з тієї ж зброї, але трапилося саме так. Втім, навіть не запитуйте мене, яким чином, і якщо хтось гадає, що ми б стали передавати таку справу до суду, то у нього не всі вдома».

Випадок 111. Капітан Хуберт Рім, поліція Нью-Йорка, у відставці, 66 років.

Я домовився зустрітися з капітаном Рімом уранці у парку Стайвесент — зеленому острівці з дерев’яними лавками і асфальтованими доріжками посеред міста поблизу Другої авеню.

— Ви хочете почути про справу Фентца, чи не так? — запитав він після того, як ми відрекомендувалися один одному і відшукали затишну лавку.

— Гаразд, я розповім вам. Не люблю про це згадувати — ця історія нервує мене, — але мені б хотілося почути вашу думку.

Він був високий на зріст, дещо обважнілий чоловік з обвітреним і серйозним обличчям. На ньому був кітель від поліцейської уніформи і кашкет без кокарди.

— Я був тоді саме у міському моргу, — почав він свою розповідь, коли я приготував записника і ручку, — у дільниці Бельв’ю близько дванадцятої ночі, і разом з одним стажером пригощався кавою. То був червень 1950 року, незадовго до того, як я пішов на пенсію. У той час я працював у відділі, який займався пошуками зниклих осіб. Занесли цього хлопця, і видався він мені дивним типом. З бородою. Молодий чолов’яга, років тридцяти, але із справжніми доглянутими баками і одяг його теж видався незвичним. На той час у мене за плечима уже було тридцять років служби і мені траплялося бачити не одного вбитого на вулиці дивака. Якось ми знайшли араба в чалмі і бурнусі й цілий тиждень дошукувалися, хто то такий. Отож стурбував мене не так його вигляд, як те, що ми знайшли у його кишенях.

Капітан повернувся на лавці усім тілом, глянув на мене, щоб переконатися, чи я зацікавився його розповіддю, і провадив:

— У кишені мертвяка знайшли десь на долар монет, і один з хлопців простягнув мені п’ятицентовика. Ну, вам же потрапляло на очі багацько п’ятицентовиків, і