Фантастика Всесвіту. Випуск 2 - Вуді Аллен
Капітан Рім запитально подивився на мене.
— Що ж, — сказав я, відірвавши очі від записника, — таке цілком могло трапитися.
— Певно ж, що могло, — відповів він із ноткою вдоволення у голосі, — але на усіх його одноцентовиках були зображені голови індіанців. Ну, і коли востаннє ви бачили таку монету? Серед інших була навіть трицентова срібна монета, схожа на старий десятицентовик, але трохи менших розмірів. А банкноти у його портмоне — усі як одна старого зразка, великого розміру.
Капітан Рім нахилився вперед і плюнув у траву тоненькою цівкою пережованого на сік тютюну, демонструючи цим огиду старого поліцейського до усього, що не вкладається у звичні рамки.
— Більше сімдесяти доларів готівкою і жодного папірця, випущеного сучасним банком Федерального резерву. Серед інших виявилися і дві жовті десятки. Ви пам’ятаєте такі? Їх ще можна було обміняти на золото. Решта були старими банкнотами національних банків; їх ви теж повинні пам’ятати. Такі банкноти друкували безпосередньо у місцевих банках з особистим підписом президента банку; їх часто фальшували. Добре, — продовжував капітан Рім, відкинувшись на спинку лавки і схрестивши ноги, — з його кишені ми виловили ще рахунок з платної конюшні на Лексінгтон-авеню: три долари за утримання коня і за чищення екіпажу, а крім того, латунний жетон, за якого можна було отримати п’ятицентове пиво у барі. І лист, надісланий з Філадельфії у червні 1876 року зі старовинною двоцентовою маркою, та кілька візитівок у тому ж таки портмоне. На картках зазначалися його ім’я та адреса, на листі також.
— О, — вигукнув я із здивуванням, — то ви його одразу ж ідентифікували?
— Еге ж. Рудольф Фентц, адреса на П’ятій авеню — номер будинку я вже не пригадую — у Нью-Йорку. Жодних проблем. — Капітан Рім нахилився і знову плюнув. — Тільки ж за цією адресою ніхто не міг мешкати. Це — крамниця, і вже віддавна ніхто і чути не чув про якогось там Рудольфа Фентца, а в телефонній книзі теж немає такого імені. Ніхто так і не зателефонував нам, щоб поцікавитися долею цього невдахи, а у Вашингтоні не знайшлося відбитків його пальців. На сюртуку знайшли ім’я його кравця, який начебто жив на Бродвеї, але там ніхто і не чув про такого.
— А що такого дивного було в його одязі?
Капітан сказав:
— Ну, чи бачили ви когось у дуже вузьких штанях без манжетів, без напрасованих кантів у великі чорні і білі клітки?
Я замислився на хвилю.
— Так, — сказав я, — мій батько носив такі, ще коли був молодим, до одруження. Я бачив на фотографії.
— Саме так, — продовжував капітан Рім, — крім того, носив він також і короткий сюртук із двома ґудзиками ззаду, жилетку з лацканами, високий капелюх, обтягнений шовком, дуже широку чорну краватку, твердий комірець і туфлі, що защіпалися на ґудзики.
— Так був одягнений той чоловік?
— Еге ж, так, як одягалися сімдесят п’ять років тому! А на вигляд йому не можна було дати більше тридцяти. На капелюсі знайшли товарний знак крамниці з Двадцять третьої вулиці, яка припинила своє існування десь на початку століття. То що ж ми могли вдіяти?
— Ну, — почав я невпевнено, — що тут вдієш. Схоже на те, що хтось не полінувався і старанно переодягнувся у старовинний одяг. Що ж до монет і банкнот, то, гадаю, він міг придбати їх у нумізматів, а після цього загинув у дорожній пригоді.
— Що загинув, то правда. О чверть на дванадцяту на Таймз-сквер у театрах закінчуються вистави, і вона стає найпожвавленішим і найгамірливішим місцем у світі, а цей парубок вигулькнув посеред вулиці і видивився на автомобілі та вивіски, наче побачив їх уперше в житті. Черговий поліцейський помітив його, отож ви розумієте, що йому треба було робити. Червоне світло змінилося зеленим, автомобілі рушили з місця, а цей стовбичить посеред вулиці, і замість того, щоб перечекати, триклятий придурок кидається на всі боки, намагаючись зійти з проїжджої частини. Тут-то його і збила машина — смерть настала одразу.
Якусь хвилю капітан Рім мовчки пережовував тютюн і сердито спостерігав за молодою жінкою, яка штовхала поперед себе дитячу коляску, хоча я впевнений, що її він не помічав. Минаючи нас, молода мати не стала приховувати свого обурення його суворим поглядом, а капітан продовжив свою розповідь.
— Маючи отакі факти на руках, ми нічого не могли вдіяти. Не знайшли нічого. Я став перевіряти старі телефонні довідники у нашому архіві так, як це заведено, але без особливої надії, бо вони сягають не дуже віддалених часів. Але у виданні за літо 1939 року я натрапив на Рудольфа Фентца-молодшого, який мешкав десь у районі Східної 52-ї вулиці. Однак, як повідомив мені комендант будинку, він вибрався звідтіля у сорок другому, крім того, було йому вже за шістдесят і він відійшов від справ; комендант пригадав, що старий начебто працював колись у банку, за кілька кварталів від будинку. Я розшукав банк, де він колись працював, і там мені сказали, що він пішов на пенсію у сороковому і вже п’ять років як помер, а вдова живе у Флориді у сестри.
Я написав вдові листа, але вона згадала тільки один факт, який нікуди не годився. Я навіть не став вносити його до звіту. Хоч як би там було, але офіційно я про нього не згадував. Батько її чоловіка зник безвісті, коли останній ще був дуже малий, не старший, либонь, двох років. Одного вечора десь близько десятої години він вийшов пройтися — дружина вважала, що портьєри вбирають сигарний дим, отож він зазвичай, перш ніж вкладатися до ліжка, виходив на прогулянку і випалював сигару — і більше не повернувся. З того часу його вже не бачили і нічого не чули про нього. Сім’я неабияк витратилася, намагаючись розшукати його, але все марно. Це сталося приблизно в 70-х роках минулого століття, старенька не могла пригадати точної дати. А
