Повернення з зірок - Станіслав Лем

— Я вас не знаю.

— Я Аммай, із «Справжніх».

— Що це за «Справжні»?

Її погляд зупинився на мені з непідробною цікавістю.

— Ви не дивилися «Справжніх»?

— Я навіть не знаю, що це таке.

— Звідки ви сюди потрапили?

— Прийшов з готелю.

— Ага, он воно що. З готелю… — в її голосі прозвучало неприховане кепкування. — А чи можна поцікавитись, де ви були до того, як опинилися в готелі?

— Можна. У Фомальгауті.

— Що це таке?

— Сузір’я.

— Як це?

— Зоряна система, двадцять три світлових роки звідси.

Вона кліпнула очима. Губи її розтулилися. Була невимовно гарна.

— Астронавт?

— Так.

— Розумію. Я реалістка, досить відома.

Я не відповів нічого. Ми обоє мовчали. Музика грала.

— Ви танцюєте?

— Те, що танцюють зараз, — ні.

— Жаль. Але це можна надолужити. Навіщо ви так зробили?

— Як?

— Там, на кладці.

Я відповів не одразу.

— То був… рефлекс.

— Ви не знали?

— Що буде така подорож? Ні.

— Ні?

— Ні.

Хвилинна мовчанка, її очі, ще кілька секунд тому зелені, тепер потемніли.

— Лише на дуже старих плівках можна побачити щось подібне… — сказала вона ніби знехотя. — Цього ніхто не зіграє. Коли я побачила, то подумала… що ви…

Я чекав.

— …могли б… бо ви сприйняли це всерйоз. Правда?

— Не знаю. Можливо.

— Це нічого. Я знаю. Ви хотіли б? Я в хороших стосунках з Френетом. Ви, може, не знаєте, хто це такий? Я мушу йому сказати… Головний режисер реалю. Коли б ви дали згоду…

Я розреготався. Вона здригнулася.

— Вибачте. Але — о небо! — ви хотіли… запросити мене до…

— Так.

Не схоже було, щоб вона образилась. Скоріше навпаки.

— Дякую, швидше всього, — ні. Розумієте?

— Але ви можете принаймні сказати, як це сталося? Чи це таємниця?

— Як це — як? Адже ви бачили… Я перебив сам себе:

— Чи вас цікавить те, як я міг?

— Ви дуже здогадливі.

Вона вміла посміхатися самими лише очима, як, мабуть, не вмів ніхто інший. «Зачекай-но, зараз я відіб’ю в тебе охоту мене спокушати…» — подумав я.

— Це не важко пояснити. І ніяка це не таємниця. Я не бетризований.

— Ой…

З хвилину я думав, що вона скочить і втече, але вона опанувала собою і тільки не зводила з мене очей — великих, бездонних. Дивилася на мене, як на звірюку, що лежить за крок, ніби знаходила своєрідну насолоду в тому жаху, що його я викликав у неї. Це мені здалося ще більшою образою, ніж коли б вона просто злякалася.

— Ви можете?…

— Вбити? — відповів я, люб’язно посміхаючись. — Так, можу.

Ми мовчали. Музика грала. Кілька разів вона підводила на мене очі, але не озивалась. Я теж. Оплески. Музика. Оплески. Ми сиділи так, мабуть, з чверть години. Раптом вона підвелася.

— Поїдете зі мною?

— Куди?

— До мене.

— На брит?

— Ні.

Вона повернулася й пішла. Я сидів нерухомо. Ненавидів її. Вона йшла, не оглядаючись, якось не так, як усі жінки, яких я досі бачив. Не йшла — пливла. Як королева.

Я наздогнав її серед живоплотів, де було майже темно. Бліде світло, що падало сюди з павільйонів, зливалося з голубуватою загравою міста. Вона не могла не чути моїх кроків, але йшла далі не оглядаючись, ніби була сама, навіть тоді, коли я взяв її під руку. Йшла далі. Це було як ляпас. Я схопив її за плечі, повернув до себе, її обличчя, що біліло у темряві, відкинулось назад: вона дивилася мені у вічі й навіть не намагалась вириватися. Та й не змогла б. Я жадібно цілував її, сповнений ненависті. Відчував, як вона тремтить.

— Ти… — промовила низьким голосом, коли я перестав.

— Мовчи.

Вона спробувала звільнитись.

— Ще ні, — прошепотів я і знову почав її цілувати. Несподівано злість на неї переросла в почуття огиди до самого себе, і я відпустив її. Я думав, що вона втече. Ні, залишилася. Намагалася зазирнути мені в обличчя. Я відвернувся.

— Що з тобою? — запитала вона тихо.

— Нічого.

Вона взяла мене під руку.

— Ходімо!

Якась пара пройшла повз нас і зникла в темряві. Там, у пітьмі, все здавалося можливим, але коли ми вийшли на освітлене місце, моя вихватка, що мала бути відплатою за образу, здавалася тепер тільки смішною.

Я немовби включився в якусь фальшиву гру, — таку ж фальшиву, як ота недавня подорож і чари, — і йшов далі. Ні гніву, ні ненависті, нічого — мені було байдуже. Високо над нами сяяли вогні, і в їхньому світлі я всім своїм єством відчував, як гротескно виглядаю я поруч з нею. Але вона, здавалося, не думала про це. Ми йшли вздовж невисокого валу, за яким рядами стояли глідери. Я хотів відстати, але вона взяла мою руку. Щоб звільнитися, треба було б її висмикнути, і тоді я став би іще смішнішим — статуя астронавтських чеснот, спокушувана Путіфарою. Я сів слідом за нею, машина рвонула з місця й помчала. Вперше я їхав глідером і тепер уже розумів, чому в ньому немає вікон. Зсередини він увесь був прозорий, ніби із скла.

Ми їхали довго, всю дорогу мовчали. Споруди центральної частини міста змінили химерні ансамблі передмістя: під невеликими штучними сонцями стояли оточені зеленню будинки, виконані в плавних лініях, надуті, мов фантастичні подушки з розкинутими крильми; межа між їх внутрішньою і зовнішньою частинами губилася; плоди фантасмагорії, невгаваючих творчих пошуків в ім’я створення чогось такого, що не було б повторенням старих архітектурних форм.

Глідер звернув з широкої доріжки, перетяв темний парк і зупинився біля хвилястих, наче скляний каскад, сходів. Піднімаючись по них, я побачив оранжерею, що простяглася біля моїх ніг.

Масивні ворота безшумно відчинилися. Величезний хол з галереєю, блідо-рожеві щити ламп без підставок або шнурів; у похилих стінах — вікна-ніші, ніби відчинені в інший світ, а в них — не фотографії, не ляльки, а сама Аен, величезна Аен в обіймах чорнявого чоловіка, що цілував її на тлі каскаду сходів, Аен у білому миготінні сукні, а поруч — вона схилена над бузковими квітами завбільшки з її обличчя. Йдучи за нею, я побачив її іще раз в іншому вікні — вона була сама, з безтурботною дівочою посмішкою на обличчі, мідне волосся мінилося вогнем.

Зелені сходи. Біла анфілада кімнат. Срібні сходи. Наскрізні коридори,