Повернення з зірок - Станіслав Лем
Я відчував теплий густий відпар, що йшов від води, мулу, гнилих водоростей, які пропливали повз нас за бортами, що підносилися над рівнем води не вище ніж на долоню. Берег віддалявся; часом з піщаних горбів, що дихали сонячним жаром, з плюскотом зсувалися у воду схожі на оживаючі стовбури дерев крокодили, один з них досить-таки довго плив слідом за нами; спочатку на поверхні виднілася страшна видовжена голова, поступово вода почала закривати банькаті очі водяного звіра, і лише його ніс, темний, як річковий камінь, продовжував ще якийсь час розсікати рудувату гладінь. Між силуетами чорних веслярів, які рівномірно згиналися й випростовувалися, можна було бачити спінені вири води, що вказувало на підводні перешкоди; негр, що стояв спереду, видавав тоді хрипкий крик, весла з одного боку починали битись об воду швидше, і човен змінював курс. Важко сказати, коли саме глухі видихи, що вилітали з грудей негрів, які налягали на весла, почали зливатися в невимовне тужну, одноманітну пісню, щось на зразок гнівного вигуку, який переростав у скаргу, її завершенням був сплеск води від групового удару по ній веслами. Так ми й пливли велетенською рікою, ніби справді перенесені в саме серце Африки, серед просторів сіро-зелених степів. Стіна джунглів залишилася далеко позаду і зникла нарешті в тремтячих хвилях розпеченого повітря; чорний стерновий прискорював темп, в далині степу паслись антилопи, тяжким уповільненим галопом, розтягнувшись у хмарах куряви, промчало стадо жираф; раптом я відчув на собі погляд жінки, що сиділа навпроти, й подивився на неї.
Мене вразила її краса. Те, що вона була гарною, я відзначив іще раніше, але це було миттєве спостереження. Тепер вона сиділа надто близько, щоб можна обмежитися лише цим першим висновком: вона була вродливою, ні, прекрасною. У неї було темне з мідним полиском, біле, невимовне спокійне обличчя і темні нерухомі губи. Вона зачарувала мене. Не як жінка, а, швидше, як ті осяяні сонцем краєвиди, її краса була позначена тією досконалістю, якої я завжди чомусь побоювався. Можливо, це йшло від того, що я надто мало прожив на Землі і надто багато мріяв; у кожному разі, в моїй уяві завжди поставала одна з отаких жінок, що здаються виліпленими з зовсім іншої глини, ніж звичайні смертні, хоч ця прекрасна вигадка спирається лише на певну сукупність рис, за якою невідомо що криється. Але хто ж про це думає, дивлячись? Вона посміхнулася самими лише очима, тоді як губи її зберігали вираз презирливої байдужості. Вона посміхалася не мені, а вже швидше своїм думкам, її супутник сидів на закріпленій у заглибині стовбура лавочці, його ліва рука була безсило опущена за борт так, що пальці занурювалися у воду, але він не звертав уваги ні на це, ні на панораму дикої Африки, що відкривалася довкола; просто сидів, наче в приймальні зубного лікаря, нудьгуючий і збайдужілий.
Перед нами, мов з-під води, виринуло розсипане по ріці сірувате каміння. Стерновий почав вигукувати щось, схоже на заклинання, напрочуд пронизливим і сильним голосом.
Негри заповзято запрацювали веслами, і, перш ніж я збагнув, що це не каміння, а бегемоти, що пірнали і виринали, човен уже, здавалося, не плив, а летів над водою; стадо товстошкірих тварин залишилося позаду, і крізь ритмічний сплеск весел, крізь хрипку, смутну пісню веслярів чути було глухий шум, що линув невідомо звідки. Далеко попереду, там, де продовження ріки губилося серед чимраз стрімкіших берегів, з’явилися дві гігантські тремтливі веселки, що перехрещувались на тлі неба.
— Are! Аннай! Аннай, аге-е!! — несамовито ричав стерновий. Весла запрацювали ще швидше, човен летів, ніби у нього виросли крила, жінка простягла руку, шукаючи навпомацки руки свого супутника.
Стерновий не переставав горлати. Пірога неслася з дивовижною швидкістю. Але ось ніс її задерся вгору, далі вона ковзнула з гребеня високої, здавалося, нерухомої хвилі, і між рядами чорних спин, що рухались в шаленому темпі, я побачив недалекий поворот ріки: її потемнілі води неслися тут у скелясті ворота. Ріка розділялася на два рукави, ми звернули праворуч, де вода здіймалася дедалі білішими бурунами, тоді як лівий рукав закінчувався, немов утятий, і лише несамовитий рев разом із стовпами водяного пилу свідчив про те, що скелі приховують там водоспад. Хоч ми й завернули в інший рукав ріки, але й тут не було спокійно. Пірога плигала тепер, ніби кінь, між чорними кам’яними брилами, над кожною з яких здіймалася стіна вируючої води; береги звужувалися. Негри з правого борту перестали веслувати, приклали до грудей тупі ручки весел, і пірога, відштовхнута від скелі з силою, про велич якої можна було судити по тому, як застугоніли їхні груди, опинилась аж на середині потоку. Ніс задерся догори, стерновий, що стояв там, лише чудом не втратив рівноваги, мене, ніби дощем, обдало густими бризками, що били з-за кам’яних заслон. Пірога, тремтячи, мов пружина, полетіла вниз. Несамовитим був оцей спуск, з обох боків миготіли чорні пороги, оповиті водяними гривами, раз і ще раз човен, відштовхнутий веслами, відскочив од скель і, мов випущена по білій піні стріла, увійшов у найшвидшу течію потоку. Задерши голову, я побачив високо вгорі розчепірені крони сикомор; серед гілок стрибали мавпочки. Новий надзвичайної сили поштовх змусив мене вхопитися обома руками за борт, кидок угору — і серед реву водяних мас, черпаючи воду обома бортами так, що в одну мить ми промокли до нитки, пірога ще стрімкіше пішла вниз — це був уже початок кінця. Прибережні скелі, схожі на потворних птахів, з кипінням води на кінцях гострих кам’яних брил стрімко відлітали назад, і рев, рев, рев. Силуети веслярів випросталися на тлі неба; ми неслися просто на скелі, які ділили тіснину навпіл; перед нами кипів чорний вир води, ми мчали
