Повернення з зірок - Станіслав Лем

— Завжди одне й те саме, — промовила вона тоді, — завжди я падаю.

Ніч у парку, штучні вогні і звуки музики були, здається, справжніми. Ми йшли у натовпі людей, що перебували ще під свіжим враженням недавніх страхів; я побачив супутника жінки, він саме протискувався до неї. Виглядав сонним, як і раніше. Здавалося, мене він взагалі не помічає.

— Пішли до Мерліна, — сказала йому жінка так голосно, що я теж почув ці слова. Я не збирався прислухатися до їхньої розмови, але нова хвиля тих, що виходили, збила нас докупи, і я зустрівся з ними віч-на-віч.

— Це схоже на втечу… — сказала вона, посміхаючись. — Невже ти боїшся чарів?…

Вона говорила до нього, але дивилась на мене. Звичайно, я міг би пробитися крізь юрбу, проте, як і завжди в подібних випадках, понад усе боявся видатися смішним. Рушили, стало вільніше, інші, ті, що стояли поруч зі мною, також раптом вирішили відвідати палац Мерліна, і коли разом з усіма я вже повертав у бік цієї споруди, а кілька чоловік розділили нас, я вже не сумнівався, що тільки-но почуті мною слова були сказані випадково,

Крок за кроком ми просувалися вперед. На газонах стояли, лопочучи вогнями, бочки із смолою; їх відблиск зсвітлював стрімкі цегляні бастіони. Ми пройшли по мосту над фортечним ровом, попід вістрями піднятих ґрат, де в напівмороці війнуло на нас холодом кам’яних сіней; далі догори вели гвинтові сходи, що гули від людських кроків. Але стрілчастий коридор другого поверху, куди ми вийшли, був уже не такий людний. Він виводив на внутрішню галерею, з якої видно було подвір’я, де верещала, гарцюючи на вкритих чепраками конях, якась голота; я йшов нерішуче, не знаючи куди, серед десятка людей, яких починав уже розрізняти; попереду, серед колон, промайнули постаті жінки та її супутника, у нішах стін стояла рицарська екіпіровка. У глибині галереї відчинилися окуті мідною бляхою двері, зроблені ніби для велетнів, ми увійшли до оббитого червоним адамашком залу, освітленого смолоскипами, дим від яких лоскотав ніздрі. За столами бенкетувало галасливе товариство чи то піратів, чи то мандрівних рицарів, на рожнах, над язиками полум’я, смажилися величезні шматки м’яса, кістки хрумтіли на зубах закутих у панцирі бенкетуючих, інколи, встаючи з-за столу, вони проходили поміж нами. У наступному залі більше десяти велетнів грали в кеглі, замість шарів вони користувалися черепами. Ця картина здалася мені наївною і халтурною. Я зупинився поруч з гравцями, ріст яких дорівнював моєму, коли раптом хтось штовхнув мене в спину і скрикнув зненацька, ніби чимось вражений. Озирнувшись, я зустрівся поглядом з очима якогось хлопця. Він пробелькотів слова вибачення і швидко віддалився з дурнуватим виразом на обличчі, аж погляд чорнявої жінки, яка спричинилась до того, що я опинився у цьому палаці дешевих див, дав мені зрозуміти, що сталося: цей тип хотів пробігти крізь мене, прийнявши мене за одного з примарних гуляк Мерліна.

Сам Мерлін зустрів нас у віддаленому крилі палацу, оточений свитою в масках, що непорушне спостерігала за його чарами. Усе це вже починало мені набридати, і я байдуже сприймав одкровення чорнокнижного мистецтва. Видовище скінчилося швидко, і присутні саме почали виходити, коли сивий, величний Мерлін заступив нам дорогу і мовчки вказав на чорні, оббиті крепом двері.

Лише нас трьох він запросив туди. Але сам не зайшов. Ми опинились у невеликому, зате дуже високому залі, одна стіна якого була дзеркальною від стелі і до самої кам’яної підлоги, викладеної білими і чорними квадратами. Враження було таке, наче в залі, вдвоє більшому, ніж насправді, стояло на кам’яній шахівниці шестеро людей.

Тут не було жодних меблів, лише висока алебастрова урна з букетом квітів, схожих на орхідеї, але з надзвичайно великими пелюстками. Кожна квітка була іншого кольору. Ми стояли обличчям до дзеркала.

Раптом моє віддзеркалення підвело голову і глянуло на мене. Цей рух не копіював мого. Я застиг на місці, а той, великий, широкоплечий, не поспішаючи, подивився спочатку на чорняву жінку, потім на її супутника; жоден з нас не ворушився, лише наші віддзеркалення, здобувши якимось чином самостійність, ожили й розіграли між собою мовчазну сцену.

Молодий чоловік у дзеркалі підійшов до жінки, заглянув їй в очі, вона заперечливо похитала головою. Потім уже вона наблизилася до вази, доторкнулася до квітів і, перебираючи їх пальцями, вибрала три: білу, жовту і чорну. Білу вона вручила йому, а з тими двома наблизилась до мене. До мене — в дзеркалі. Простягла обидві квітки. Я вибрав чорну. Потім вона повернулась на своє попереднє місце, і всі троє там, у дзеркальному залі, прийняли ті ж самі пози, які ми мали насправді. Коли це сталося, квіти зникли з рук наших копій, що знову були нічим іншим, як звичайними віддзеркаленнями з такими, як у нас, рухами.

На протилежній стіні відчинилися двері, по гвинтових сходах ми спустилися вниз. Колони, аркади непомітно розчинилися в білизні й сріблі пластикових коридорів. Ми продовжували йти мовчки — окремо і разом водночас. Ця ситуація гнітила мене дедалі більше. Але що ж я мав робити? Вдатися до банального прийому і зав’язати знайомство, відрекомендувавшись їм?

Приглушені звуки оркестру. Ми були немов за кулісами невидимої сцени. Віддалік стояло кілька вільних столиків з відсунутими стільцями. Біля них жінка зупинилася і запитала свого приятеля:

— Може, потанцюємо?

— Не маю бажання, — відповів він. Я вперше почув його голос.

Цей молодий чоловік був красивий, але якийсь надзвичайно інертний, просто-таки насичений байдужістю, ніби нічого в світі не змогло б примусити його захвилюватися. Мав гарні, майже дівочі, губи. Він подивився на мене. Потім перевів погляд на неї. Стояв і мовчав.

— Ну то йди, коли хочеш… — сказала вона. Він розсунув завісу, що служила за одну із стін, і вийшов. Я попрямував слідом за ним.

— Алло, ви чуєте? — пролунав за моєю спиною її голос.

Я зупинився. За завісою заплескали в долоні.

— Можна вас запросити сісти? Не говорячи ні слова, я сів. У неї був чудовий профіль. Перлинові щитки закривали вушні раковини.

— Я Аен Аеніс.

— Халь Брег.

Вона, здавалося, була здивована. Не моїм прізвищем. Воно нічого їй не промовляло. Швидше вже тим, що я сприйняв її ім’я так байдуже. Тепер я міг придивитись до неї зблизька, її краса була досконалою і нещадною. Спокійна впевненість рухів — теж. На ній була рожево-сіра, швидше сіра, ніж рожева, сукня, що вигідно підкреслювала білизну обличчя і рук.

— Ви мене не любите? — запитала