Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Проте, якщо усе навпаки, якщо помиляються усі поети, хибують усі романтики, — й любов жодною мірою не є незвичним станом, а власне природною основою істини про людину, від якої тільки відступається, гублячись у світі між «так» і «ні»… Людина закохана простіша й істинніша, ніж людина не закохана. Складнощі й непевності зростають у міру віддалення від любови. Зєйцов би, мабуть, під цим підписався. Це можна перевірити бодай на парафіяльних реєстрах шлюбів і хрещень генерал-губернаторства. Безумство — це існування без почуттів, хвороба — це безпристрасність, збочення — це порожнє життя після кохання. Хто кохає, той здоровішає. Відчуття промовляють мовою догматичної певности; адже саме із сухих міркувань, позбавлених пристрасти й хоти походить усяка невизначеність, усілякі напівправди й напівбрехні. Поглянути на Міхасю, притулену до Войславової камізельки: так дитина замерзає в істині дитини; й не існує жодної єдиноістини в дитині, відірваній від батька.
Присілося на звільнене крісло праворуч від редактора Вульки-Вулькевича.
— Я чув, що ви були знайомі з Філіпом Ґерославським.
Він збентежився й у першому відруху гнівно наїжачився.
— Від кого ви це чули?
— Отже, ви були знайомі! Ви тут зустрілися?
Він повернувся передом, сперши сиву голову на руку, втиснуту між посудом.
— Дорогий хлопче, ви втягуєте старого в спогади за вином, це занадто жорстока забава. — Він хрипко захихотів. — Передусім, це було не так.., але, але, що ви насправді знаєте про його підпільну діяльність?
— Нічого.
— Нічого? Нічого. Мгм. Отож, передусім це було зовсім не так, що ми зійшлися, як якісь політичні брати, вояки однієї ідеї.
Він помахав служниці, вказуючи на келих; дівчина, зґрабно оминувши дітей, які розсілися на килимі, пов’язуючи великий бант котові, котрий гучно при цьому нявкав, налила повну чару червоного плодово-ягідного. Пан Вулька-Вулькевич протяжно сьорбнув, зітхнув і кивнув, запрошуючи наблизитися ще трохи. Підсунулося разом із кріслом. Пан Єж заклав ногу на ногу, поправив метелика під помітним адамовим яблуком, хухнув.
— Та-а-а. Коли я розмовляю тепер із молодими, або коли їм доводиться щось викласти в полеміці на шпальтах преси, я бачу, як важко показати їм наше минуле у всьому його русі, змінности, плинности, неоднозначности. Тим більше тут, під Кригою, де все здається таким певним й одвічним. Прокляття! Як витлумачити, що булося кимось іншим, ніж тепер? Як промовити щиро від імені неіснуючого?
— Виправдати помилки молодости.
— Ну, власне ні, мій хлопче, не помилки. Ви припускаєте, що тоді були кращі рішення, які не втілилися через дурість чи вади характеру. Але, чи дитина розумує, як дорослий? Чи це помилка дитини, що вона думає, як дитина? Чи були це наші помилки, коли ми думали так, як думали?
… Візьміть тисячу дев’ятсот п’ятий. Навіть раніше, тисячу дев’ятсот четвертий, коли Польська соціалістична партія почала розпадатися на тлі першої японської війни. Тепер ви чуєте: «Пілсудський» і думаєте: «терорист», «бойовик, який висаджує у повітря потяги», «японський диверсант», «сибірський ватаг». Але ж, прецінь, упродовж багатьох років він був першим соціалістом Польщі, підпільним діячем ПСП, за публікацію часопису «Роботнік», який намовляв пролетаріат до революції, на нього полювала уся царська поліція, і саме за це він потрапив до в’язниці. Щоправда, тоді мало хто про нього чув. А ще раніше: чи взагалі це було б сприйнято, як серйозна революційна діяльність, якби його до Сибіру не заслали безневинного, після отого процесу Народної Волі в справі замаху на царя Алєксандра? Мабуть, він не став би жодним підпільником, якби спершу його не засудили за висмоктану з пальця підпільну діяльність на п’ять років! Так омана завдяки випадковості стає істиною. Літо!
— Але який це має стосунок до мого фатера?
— Бо в його випадку усе те саме! Ви може думаєте, що він мав уроджені соціалістичні переконання? Є такі часи, коли ідеї входять у людей, як мікроорганізми, що переносяться разом із флюїдами, як звичайний ґрип — чи Пілсудський, чи Бжозовський, джерело ідей одне, — годі вберегтися від пошести, питання тільки в тому, як швидко видужаєш. А тоді всі хворіли на соціалізм.
Раптом він нервово визирнув з-за келиха.
— А ви, спитаю отак просто з мосту, як стоїте політично?
— А я, отак просто з мосту скажу, що політично я сиджу в кутку.
— О, то це така тепер мода в Конґресовому Царстві!
— Ні, шановний пане. У Конґресовому Царстві Зима.
Він пирхнув.
— У Конґресовому Царстві Зима, а тут що? Партія Тих, Хто Сидів у Кутку безславно вписалася в історію Польщі. Ви гадаєте, що коли мовчите з приводу політичних питань, то це вже не політика? Це також політика, тільки найглупіша з усіх можливих! — Він аж загарчав, роз’юшений. — У моєму поколінні ви знайдете небагато подібних бевзів. Пан Філіп же був людиною гарячої крови. Він не міг довго всидіти на місці. А тим паче в кутку, еге. До першої японської війни соціалістичні ідеї, мабуть, уже цілковито вивітрилися йому з голови. Ні, ми не були тоді знайомі. Він мені трохи розповідав. До ПСП він либонь ніколи не вступав. Але в тисяча дев’ятсот п’ятому уже виразно сприяв «старим»: цей розлам відбувся по лінії революції пролетаріату й національного повстання. Пілсудський обрав тоді «бецію», тобто: Бойову організацію і військо. Пан Філіп не звірявся мені аж до таких подробиць своєї діяльности, засланці стають на каторзі дуже обережними в цих питаннях, еге, прізвища, місця, дати, ні, цього я вам не можу сказати.
— Тому я й не питаю. — Прикрашений бантом кіт обтерся об ногавицю: ухопилося його за хребет, піднялося. Він згорнувся у клубок на колінах і перевернувся черевцем догори. Чухалося його лівою рукою, правою подаючи в писочок ласі шматочки зі столу. Він облизувався із котячим задоволенням, мружачи очі, але не без певних підозр: годує, це добре, та може припинити
