Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
— Ні.
Кузмєнцев підняв угору кошлату брову.
Віднялося руку від обличчя.
— Я розморожу мого батька, це він утече.
Пан Веліцький притиснув кулак до грудей.
Старий адвокат був дуже незадоволений, навіть у дверях він іще хитав головою. — Ну й навіщо він мені це сказав, навіщо?..
Гадалося, що Войслав також матиме претензії. Але він тимчасом мовчки іншим переймався.
— У вас кружляє ота отрута підозріливости, — сказав він, завагавшись, у коридорі, вже повернувшись у напрямку спальні. — Вона у вас добряче вмерзла.
— Ви невдоволені, що я кинув тінь на губернатора?
— Ви його не знаєте, це здавалося логічним, я сам би, мабуть, так подумав. Але, — Войслав змахнув над головою, ловлячи слова, які тікали йому з язика, — але ви це вчинили так легко, так хутко, так природно…
— Що ви насправді намагаєтеся мені сказати?
Веліцький видихнув повітря крізь ніс.
— Ви підозрілива людина, пане Бенедикте. Ви не довіряєте людям, ви сподіваєтеся від людей самого лише зла, й від себе, певно, теж. — Він потер великанські долоні, покрутив діамантовий перстень на пальці. — Вам потрібен хтось, щоб захистити вас від цього зла.
Про старих і нових знайомих і незнайомих
— Це мені не подобається, — буркнув Чинґіз Щекєльніков й ухопився за баґнет. — Одягніть окуляри. Темно, як у сраці в Побєдоносцева.
В усіх вікнах, дверях і коминах будинку Фізичної обсерваторії Імператорської Академії Наук палали тьмічки. В середміській хмарі ночі тільки час од часу зблискували важкі світіні, заслоняючи інтенсивну темряву, коли між джерелами тьмітла проходили, пораючись у воротах і на подвір’ї Обсерваторії, робітники й вантажники, мабуть, цілий рій солдатов і заклопотані співробітники самої Обсерваторії. Далі, від вулиці й майдану, за межами досяжности тьмітла зібралося кілька ґав; зрештою, зупинялися майже всі перехожі, та й сани виразно гальмували. Перед головними воротами на широких полозах, обв’язані ганчірками й соломою, засипані снігом, лежали великі циліндри теслектричних флюменаторів. Між ними стояли козаки з азіатськими обличчями, закритими широкими мороскляними захисними окулярами, і з ґвинтівками в руках.
Побачене крізь мороскло тьмітло вже не так засліплювало. Пройшлося між санами й козаками, їхніми сірими невиразними силуетами. Безбарвні плями перетікали з тіні в тінь — одна з плям припала, схопила за руку, вигукнула здивовано й відступила.
— Господин Ґерославський!
— Тихо, Стєпане, тихо.
Старий охранник провів через головний вхід нової будівлі Фізичної обсерваторії. Тут теж стояли козаки, які курили цигарки й жували махорку. Тьмітло сочилося ззовні й з-під бічних вікон, але всередині горіли яскраві електричні жарівки, й у цій постійній боротьбі світла із тьмітлом, наче в бовтанці молочно-смоляного супу, наступні фраґменти стін, підлоги, стелі, монументальних крижлізних колон і мамутячих меблів — то виринали, то потопали в сірості, в темряві, в мороку підземному.
Розстебнулося кожух, знялося шапку й окуляри. Подих завис у морозному повітрі. Кивнулося Стєпанові. Йому також уже тьмідина в печінках сиділа, не було жодної потреби говорити щось уголос: він похилив голову й побіг у морок.
Роззиралося по великій залі, тепер брудній і захаращеній. Під стелею висів усіяний барвистими блискітками глобус. Стіну високого передпокою Обсерваторії (перший поверх висотою у сім аршинов) вкривала гігантська фреска із зображенням літнього сибірського краєвиду, хвиль біло-зеленого лісу й неба, блакитного, наче перевернуте озеро.
Чинґіз Щекєльніков поглянув і гучно відхаркнув.
— Ненавиджу берези, особливо влітку. Вони такі білі — ніби птахи їх геть-чисто обісрали.
— Ви тут екстраординарний естет.
Пройтися вулицями Іркутська, й незвичному до культури Імперії європейцеві вуха зів’януть, такими бридкими й лихими словами насичена мова мешканців східної Росії: Щекєльніков не був у цьому відношенні винятком. Квадратний чолов’яга із квадратними ручищами й зламаним під прямим кутом носищем, що нависав над квадратною кісткою підборіддя, втиснутий у стару гимнастёрку під подвійним кожухом, повстяні пимы до колін, обтягнуті шкірою, — від культурної особи в нього було тільки те, що він гладко голився і не плював на килими. Коли пан Веліцький представив його як людину перевірену й метку, а до того ж хороброго серця, котра ще в перші алмазні експедиції для голландців ходила, одразу ж подумалося, що це якийсь кривавий харцизяка, який тому в Сибіру об’явився, що його з Великої Землі за діла огидні за Урал до кінця життя слушно вигнали. Але він був родовитим сибіряком, начебто народився у Желтугинской Республіці понад китайським Амуром. Злочини — чинив, не чинив, проте напевно успадкував злочинну кров. Панна Марта охоче поділилася історією Чинґіза. Отож, іще до шістдесятих-сімдесятих років минулого століття заселення Сибіру російською людністю відбувалося так повільно й неохоче, що адміністративні органи вдавалися до різних нелегальних способів задля цієї мети, зокрема, губернатор Муравйов-Амурський, відомий своїми ориґінальними ініціятивами, щоб підняти на кілька тисяч статистику «добровільного» заселення, вигадав таку методу: позбирав у східному Сибіру всіх повій і вуличних дівок, скреслив рівну кількість каторжників, звільнив їх від решти покарання, а відтак власноручно підібрані пари оженив і відправив «на поселення». Чинґіз Щекєльніков був нащадком одного з таких амурських подружжів. Важко сказати, чи в ньому перемогли гірші риси батька, чи матері. Він не представлявся отчеством. Не подавав руки. Не кланявся. Не кліпав (ця ящірчина інтенсивність погляду найбільше в ньому бентежила). Він носив великі, опуклі мороскляні окуляри в кістяній оправі й колупався довгим баґнетом під квадратними нігтями.
Пана Веліцького дуже стурбували листи, які почали приходити на Цветистую сімнадцять уже наступного дня після першого візиту до Міністерства Зими. Не всі вони були адресовані «Ґерославському Б. Ф.»; деякі надписано так: «Особисто в руки Синові Мороза, Паничеві Зими», або й гірше: «Йому». Заходили також якісь особи, абсолютно незнані панові Войславу, гупали в двері о дивній порі, чіплялися до слуг Веліцького. Хтось укинув крізь вікно камінь, загорнутий у папір із погрозами. Оголосилося у зв’язку з цим про переселення назад до «Дідькової Руки», щоб не наражати на небезпеку родину Веліцьких. Проте ні пан Войслав, ні, зрештою, пані Галіна навіть чути про це не хотіли.
Не було жодної можливости, щоби «гірничий удар» у представництві Міністерства Зими не набув гучного відлуння в усьому Місті Криги. Особливо, коли
