Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Розглядаючи їх крадькома з-над тарілки, пересувалося язиком уздовж піднебіння, шукаючи того смаку й відчуття, що запам’яталося із потяга після сесії у доктора Тесли. Отож, чи й справді існує таке місце — такий час — у Кризі, під абсолютною владою Мороза, коли алетейметри досягають до кінця шкали, тьмідина кристалізується у венах, і теслектрика стріляє з пальців чорними блискавками — таке місце, такий час, що мова другого ґатунку стає тотожною з мовою першого ґатунку, й можна висловити те, що годі висловити?
Від першого званого обіду ні про що інше не мріялося, тільки щоб підслухати якось у гомоні бесідників слово, яке шепоче пан Веліцький на вухо комусь із гостей, — слово про Бенедикта Ґерославського.
— … est-ce possible? C’est à peine croyable.
— Nullement, я ж сам цим спокусився, це один із тих китайських лікарів. Погляньте-но, пані, — ось цих пальців я не міг випростати взагалі. Alors, лягаєш на жорсткий матрац, утім, не найчистіший, і китаєць встромлює тобі в тіло тунґетитові голки. Це називається Мистецтвом Чень-Цю. Особливо від ревматизму й вікових недуг помічне. Доктор запалює якісь пахощі, жар до голок прикладає, і тоді така заспокійлива прохолода м’язами розходиться…
— Я також чув про китайських лікарів, які готують на тунґетиті опійні суміші, — сказав П’єр Шоча. — Може, ви мали змогу скуштувати і їх?
— А ні, ви знаєте, якось не склалося.
— Отож, бачите, в чому нібито незвичність чорноопійного одурманення — сонный раб нічого не потребує, скоріше навпаки: зела в нього заливають, аби перетягти його на бік яви, — але чорний опій, ах! — Розмріявся юнак і в тій мрійливості настромив на вилку й поклав до рота цілу картоплину. — Мгм, чорний опій, він діє абсолютно по-іншому.
— Ви вживаєте?
— Як пан Ґживачевський гарно висловився, «якось не склалося».
— Але знаєте когось, хто вживає?
— І тут наступна перешкода. Я знаю, чи радше знав двох знайків східної медицини, які стверджували, що таким чи таким чином заволоділи цим порошком. Звичайно, цікавлячись його властивостями, я казав їм пообіцяти мені, що одразу ж опишуть щиро усілякі свої сни й пережиті відчуття, байдуже: приємні й неприємні. Але завжди потім уже зустрітися не доводилося: зникли кудись обидва без сліду, імла морозная їх поглинула, мгм.
— Усе це витівки тих китайських шаек, — пробурчав Ґермєс Даніловіч. — Тих тріад, чи як їх там називають. Білий Лотос! Діти Доктора Суня! Кулак в Ім’я Справедливости і Єдности! Хто їх так називає? Кара Божа, китаєць і китаєць — маєш, відрізни мураху від мурахи. Й, звісно, російською теж не говорять. А ми довідуємося тільки, як знову якась гидота від них містом розлізеться, або як раптом вогнепальну зброю у них знайдемо.
— Може ви, панове, боїтеся китайської революції? — засміявся редактор Вулька-Вулькевич.
— Е, там, дорогий пане, китайці ніколи в жодні соціалізми не повірять, вони надто родинні люди, щоб віддати власність, накопичувану впродовж кількох поколінь, або мудрість натовпу поставити понад мудрістю літніх людей. Щороку постає у їхній імперії сотня нових заводів на мільйон юанів. Я знаю, що кажу, я з ними торгую. На китайських хитрощах не одну потужність збудуєш! А водночас, яка та нація стійка до пишномовних ідей — у них одна ідея: практичність. Ви читали Конфуція? Одні нації, як-от поляки, нехай уже вибачають шановні господарі, могли жити в свободі завдяки благоденству земель, що течуть молоком і медом, і тому ніколи не навчилися дисципліни й одностайности, конче потрібних для наддержавних починань, а інші нації, як-от китайська, споконвіку для великої праці регулювання річок мусили організовуватися, щоби взагалі вижити, й завдяки цьому маємо Велику Стіну, завдяки цьому маємо чотиритисячолітню імперію.
— Може, я помиляюся, — сказав Андрєй Юше, — а може — й не помиляюся, але якщо я не помиляюся, то є так, що революційна антиманджурська партія тільки й чекає можливости виступити проти імператора, а оскільки ще немає лютих на півдні Китаю, то там поширюються селянські повстання, доктор Сунь збирає війська, й оскільки немає Криги в Гонконґу, то…
— Ви пробачте мені, — простогнав фон Азенгоф, — у мене від цього голова болить, мозок набрякає і носом витікає, коли я чую про Кригу й Історію. Нісенітниця, шановні, мартинівська нісенітниця, ні пришити, ні прилатати!
— Як ви можете, справді! — спалахнула пані Ґживачевська, кидаючи переполохані погляди з іншого кінця столу.
Фон Азенгоф ударив відкритою долонею по скатертині.
— А яке мені діло до того, що нібито в домі повішеного не говорять про силу тяжіння? Пан Ґерославський мені вибачить. А як не вибачить, то я його не хочу знати, бо й навіщо це мені? — Він знову розсміявся. — Маю охоту на дрібку нахабства до тієї качки, nota bene, відмінної, цілую ручки пані Галінці: на дрібку нахабства сьогодні. Що скажете, шановний пане?
— Я теж так думаю, — відповілося, кроячи м’ясо для Міхасі. — Що це нісенітниці.
— Ай-я-яй, але чому ж ви одразу мусите зі мною погоджуватися? Ви мали б набундючитися, уражені в найкращих почуттях, обрáзами мене обкласти, й узагалі, кинути столове приладдя на тарілку й грюкнути дверима. O!
— Тож я мусив би певно взагалі до міста не виходити й замкнутися у кімнаті, як Побєдоносцев у вежі.
— Ха, а ви знаєте, чому Побєдоносцев на світло не виходить? Зачекайте, є свіжа плітка. Отож, кажуть, що французька хвороба так його пожерла, що він власного вигляду стерпіти не може й…
— Herr Біттан! — вигукнув з іншого кінця столу розгніваний пан Веліцький.
— Та я ж і кажу, — продовжував фон Азенгоф, — качка досконала, досконала.
Слід додати, що Біттан фон Азенгоф був із вигляду літній пан благородної, патриціанської вроди, із ледь притрушеним сивиною волоссям, в елеґантному костюмі з англійської вовни, з моноклем, що висів на вилозі, й діамантом у краватці. Він приходив на обіди до Веліцьких сам: фон Азенгоф овдовів іще в минулому столітті.
Дружина Андрєя Юше була близькою приятелькою дружини пана Войслава, вони безугавно
