Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Стоячи обличчям до білобарвного краєвиду за вікном, закурилося цигарку. На що сподівався блондин-чорнозуб, передаючи всі ці документи? Навіть якщо вирахується час і місце для зустрічі з батьком, то однак його ж не зрадиться зі щирої вдячности жодному чиновнику. Ба, а чи тут узагалі є матеріал для розрахунків? Чи можна розрахувати поведінку людини, й завдяки цим підрахункам передбачити її пересування, немов ідеться про заведений механізм? У кращому разі можна говорити про ймовірність: якщо його чотири рази бачили на берегах Підкам’яної Тунґуски, то слід туди їхати й чекати його появи.
Але з іншого боку — погляньмо бодай на мапу пересування пана Войслава Веліцького (якби хтось уклав її із подібних уламків знань). Дім, робота, робота, робота, дім, і знову; й так воно є певно з кожною людиною. Ми творимо схеми, життя замерзає у реґулярному, наче зірка паморозі, візерунку, і хто ж може щиро сказати про себе, що він н е п е р е д б а ч у в а н и й?
Не усвідомлюючи цього, не бачачи цього і не відчуваючи, ми все-таки рухаємося у відповідності з підземними Шляхами Мамутів — у щоденному циклі, щотижневому, річному, а передусім — на шкалі життя, тобто від народження до смерти. Згодом настає картографування Історії, і рисують на підставі наших учинків, слів і мандрів мапи отих Шляхів. Таємні мережі потоків Підземного Світу не визначають вибору людини, але ваблять її до найлегших шляхів, котрими найчастіше й простують. Ходив до школи, оженився, працював, наплодив дітей, помер. Може, боровся. Може, статки накопичив. Може, світу побачив. Може, злочин учинив. (Уже лінії поодинокі, уривчасті). Що б там не було, залишаються тільки окремі спостереження, пам’ять про факти, розкидані в часі й просторі: дата весілля, день винесення вироку, невиразні світлини з родинного дому, під деревами, перед церквою, розмиті спогади про уламки сцен останніх років, — що ще можна записати міжлюдською мовою. І якщо протягти між цими підвішеними в неіснуючому минулому точками траєкторію життя, то яка форма постане? Яка підповерхнева структура виявиться?
Пан Войслав повернувся з роботи далеко після смеркання. Оповілося йому чимдуж про клопоти з міністерством. Він послав із люб’язним проханням до адвоката Кузмєнцева. Ледве зачинилися за камердинером двері кабінету Веліцького (для пана — бренді, для нового гостя — келишок сливовиці), старий Кузмєнцев узявся до діла.
— Шембух, так? — Він погладив свою бороду. — Шембух — людина Крущова, Крущов — заморозницька опозиція Раппацькому.
— Отож, це заморозники мене сюди спровадили?
— Ні. Наказ надійшов від Ормути.
— Ормута — сонный раб, ви самі сказали.
— Тоді він ще жив наяву. Потерпіть, юначе, я пояснюю політичну анатомію. Чиєю людиною був Ормута? Ормута був людиною генерал-губернатора Шульца-Зимового.
— Вони разом полювали на зубрів, — пробурмотів пан Войслав, ковтнувши алкоголь.
Видихнулося повітря з легенів.
— То ось чому Шембух велів мені чекати! Ормута — сомнамбула, й він тепер не знає, що зі мною вчинити! Ані що вчинити з моїм батьком. Що це узагалі за суміш функцій у представництві — наче на два Міністерства розділилися, одні діють проти інших. Мало горлянок один одному не перегризли в мене на очах. Що то за чиновники, Боже милий!
Кузмєнцев добродушно зареготав, розігрітий сливовицею; красиві рум’янці засяяли над його сивою бородою.
— Чиновники, так? Але тут Азія, тут Сибір, тут Крига! Що ви збагнули з усього вашого візиту? Посади чиновников, Вєнєдікте Філіповічу, як і посади придворних сановників, здебільшого вже спадкові. Тобто, вони не переходять одразу за лініями кревної споріднености, однак, набагато важче отримати їх людині ззовні: ті, хто їх роздають, самі надто залежні від чиновников. Так? А хто раз умостився у кріслі чиновника, той до кінця життя має уже запевнені успіх і добробут; ну, хіба що виявиться винятковим йолопом, або раптом диявол йому під шкіру влізе, проте на це вже немає ради.
— Ви говорите про корупцію, Модесте Павловічу, про взятки за незаконні привілеї.
— Але ж ні! Це може в англійців так буває, — але погляньте на це як росіянин. Які рішення ухвалює чиновник, який вибір засвідчує від імені держави й Государя Императора своїм пером і печаткою? Набагато частіше йому доводиться обирати між можливостями, кожна з яких однаково слушна й логічна: яку б він не обрав, вона залишиться у рамках закону. Він не мусить його порушувати, а тому все залежить від його бажань й уподобань. Так? І бенефіціари цих ухвал чудово про це знають: він міг би комусь іншому дарувати благо, а дарував нам. Чи йому це забудуть? Не забудуть — інші чиновники не були б до них настільки прихильні. Тож через багато років, коли чиновник полишає посаду… Або ще за його урядування, але не йому, а його родичам, приятелям, кревним… Абсолютно леґально: посаду, контракт, торговельні знайомства, спільні інвестиції… Як не сам бенефіціар, то хтось, хто зобов’язаний йому послугою. А це накопичується, примножується саме собою, з покоління у покоління, бо, як уже було сказано, посади й державні функції здебільшого успадковують, чи не так? Отож ми маємо цілі роди чиновников, невелику імперію нагромаджуваного століття і більше багатства, знайомств, привілеїв, а часто й свояцьких мереж, бо вони одружуються між собою. Ніхто не має жодного інтересу руйнувати ці угруповання, оскільки кожен, будучи їхньою частиною, отримує завдяки цьому більше користи, а людина, яка ззовні в цей уклад б’є, з таким самим успіхом могла би голим чолом товкти об мармур.
— То чому триває ота війна всередині іркутського представництва Зими?
— Бо, бачите, тут, у Краї Лютих, складніше…
— Ах! Ті вибори однаково-логічні й однаково-слушні…
— Так. Видно, що…
— Конче.
— Чиновники…
— Марніють.
— Замерзають.
Глистюки Літа, гнильні паразити світу, розтопленого між істинним і хибним. Яка робота їм залишається у світі, цілковито залитому тьмідиною, замкненому в Кризі? Стільки влади чиновничей, скільки логіки Котарбінського.
— Усі чиновники в душі розтальники, — сказалося тихо.
— Ну, розтальники, може й ні, але слушно, вони не палають любов’ю до Зими. — Відставивши порожню склянку, Кузмєнцев потягнувся за табакеркою, набрав табаки на