Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Тож як сильно він замерз?

— Прошу? — Шембух присів у кутку біля шафи, знайшов бляшане горня, відкинув, знайшов порцелянове.

— Йому міряли температуру. У цьому донесенні…

— Ах! Я не знаю, це не так досліджується.

— Навіть зробили три виміри.

— Три термометри-пращі — бо силу лютого вимірюють не температурою його криги, бо вона в кожного завжди однакова, й не температурою, заміряною на однаковій відстані від нього, бо вона залежить від різниці з огляду на теплоту середовища, яка тут одна, там інша, а отам — ще інша. Натомість вимірюється ґрадієнт температури, розрахований з приросту за три, шість і дев’ять аршинов від лютого, найкраще по лінії його маршу від фронту. Може бути в чарці?

— Але мій батько не лютий!

— Але вони цього не знали.

Грюкнули від гучного поштовху двері, в кімнату влетів подібний на бульдоґа якийсь старий, у розстебнутому під шиєю мундирі вищого чиновника. Побачивши блондина з карафкою у руці, він узявся під широкі боки.

— То це отак! — сапнув він. — То ви отаке вчиняєте, як тільки я на вас не дивлюся! Ви думаєте, я вам цього не зарахую? Зачекайте-но тільки!

— Та зараховуйте, що вам заманеться. Господин Ґерославський…

— Чия це справа? Чия це відповідальність, га?!

Худий знизав плечима.

Переводилося погляд від одного до іншого. Що більше бульдоґ надимався, напружувався і розбухав од гніву, то більше чорнозубий блондин заспокоювався, ущухав і наче втрачав інтерес до усієї події: врешті, дивно здригнувшись, він відставив карафку й повернувся спиною, дивлячись у вікно на небобарвні куполи собору.

— Підете зі мною, — скомандував старший чиновник. — Ну, беріть речі. Уповноважений комісар Шембух Іван Драґутіновіч. Чому ви не прибули, як вам було наказано?

— Я чекав у секретаріаті, я думав…

— Так довго?

Сховалося папери під кожух. Шембух — справжній Шембух — повів назад, через секретаріат, присінок і сам секретаріат, у своє бюро. Тут вікна також виходили на монументальну церкву. Над двома робочими столами із рівно укладеними документами схилився огрядний татарин. Шембух прогнав його жестом. Вказав мені на призначене для прохачів крісло. Сілося. Ставши за столом, він енерґійним ривком відкрив товсту канцелярську папку й схрестив руки на грудях.

— Десята двадцять вісім, — сказав він, глянувши на напільний годинник. — Я втратив через вас добрячих чверть години, перш ніж узагалі побачив вас, а ще раніше я втратив цілі тижні.

— Я хворів.

— То приходиться і подається документ, що засвідчує хворобу! — заревів Шембух через стіл.

— Але ж Зимна Залізниця стоїть, тож…

— А що вас обходить та чи та залізниця? Ваш собачий обов’язок прийти, доповісти, чекати на наказ!

— Я не…

— Ви не покинете Іркутська без дозволу. Покажіть пашпорт. Ну, вже, давайте! — Він розгорнув картку, поглянув, пирхнув і кинув документ у шухляду, замкнувши її коліном: гахнуло, як із гармати, каламарі підскочили на стільниці, а перо упало на підлогу. — Міхаїл випише вам тимчасовий вид на жительство. Й будете тут реґулярно відзначатися і чекати наказу? Зрозуміли?!

— Так.

— Де ви — ага, у земляка на Цветистой. Ну там і сидіть. Добре. — Він упав у крісло. — Голова мені тріщить. — Він узяв кришталеву посудину із темною рідиною і капнув собі на вивалений на підборіддя язик кілька крапель. — Ух! — увесь затрясся. — Добре. Тепер кажіть. Що ви знаєте про Філіпа Філіповіча? Де він волочиться? Що ви знаєте про його мартинівців?

— Нічого. Вибачте, але чи Ваше Благородие могли б мені сказати, навіщо я взагалі потрібен? У Варшаві мені сказали, що я маю з ним поговорити, з батьком, тобто; але якщо тепер ви кажете мені, що я повинен чекати, й навіть не відомо доки, а я ж… — змовкалося поволі, врешті замовкнувши цілком; адже Шембух не уривав і не реаґував узагалі, тільки сидів за столом із міною бульдоґа, зі складеними пласко перед собою лапами й розлюченим поглядом, націленим просто на стілець прохача. Блруммм, блруммм, дрижали шиби. Стислося руками коліна.

— Ідіот! — вереснув Шембух раптом без жодного попередження, не змінюючи пози, просто пику роздерши так, що підгорля затряслося йому, наче бородавка в індика. — Дурень останній, певно! Що! Як смієте! Нахабний гівноїд! Пошел вон! Виблядок! Ще жартує тут! Геть! Геть! — При цьому він запльовувався чорною слиною, а тьмідина набухала в нього під шкірою мозаїчними плямками темнішої крови.

Поволі підвелося, притискаючи до грудей кожух, обгорнутий довкола ціпка, й руки з паперами.

— Гроші я повернув, — сказалося, переводячи дихання після кожного слова. — Арештуйте мене, якщо хочете. Першим же експресом я повертаюся до Європи. Прощавайте.

Розвернулося і вийшлося з кабінету комісара Шембухa й, переступивши поріг, одразу ж подумалося, що, звичайно ж, не повернеться до Царства — слід залишитися, рятувати батька. Важко сілося на лаву перед столом секретаря. Не виїдеться, а тим більше експресом: без пашпорта навіть не купиться квитка. Застряглося у цьому Іркутську. Підібгати хвоста, вповзти туди назад, вибачатися перед Шембухом? Гаряча мокрота Сорому вже піднялася до горла, вище, затопила уста, вище, витікає тепер з-під затиснутих повік. Навіть дудніння бубнів глашатаев не чутно, тільки пульсацію крови.

— … занадто довго.

— Прошу? — розплющилося очі.

Татарин нахилився конфіденційно над стільницею, світіні сплинули йому на груди білої сорочки.

— Ви не бійтеся, — лагідно прошепотів чоловік, — нічого він вам не може зробити, Шульц уже про все знає, відмовився відвідати Побєдоносцева, послав козаків, тепер мусить вести переговори.

— Що? З ким?

Товстун тоненько хихикнув.

— З лютими.

Із кабінету комісара долинув наступний галас, і секретар знову зіщулився над паперами. Заговорилося до нього ще й ще раз, але він уже нічого не сказав, тільки підсунув, делікатно притиснувши до нього перед тим велику печать, тримісячний документ на Іркутське генерал-губернаторство. Татарин не підніс очей. Сховалося цей документ разом із документами худого службовця, пробурмотілося щось на знак подяки й вийшлося, не озираючись назад.

Так закінчилися перші відвідини в іркутському представництві Міністерства Зими.

Повернувшись додому, сілося над мапами Мамутових Шляхів і копіями міністерських звітів. Діти поїхали з пані Галіною на ковзанку під Звёздочку на Іркуті, панна Марта спала після нічної міґрені, а стара Веліцька сиділа внизу