Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

відбувалися у моменти, які неможливо описати мовою другого роду, коли насправді нічого не діється, ніхто нічого не каже, от, сидиться увечері в четвер за столом у вітальні, длубаючи ложкою у холоднику з сиром, пан Войслав поруч переглядає ще нечитані газети, теж мовчки, кіт спить на скрині під вікном, стара пані Веліцька в кріслі під зеленим ляндшафтом куняє над молитовником, мерехтять електричні лампи, цокає дзиґар, нічого не говориться, нічого не діється, а все ж відчувається, як кожна секунда замерзає у цій родині — правда й очевидність і конечність Бенедикта Ґерославського — коли бавилося машинально на тарілці залишками холоднику.

Прибіг Мацюсь.

— Я можу торкнутися язиком носа!

— Е-е, це неможливо.

— О! Побачите! O!

І гордо станувши з піднесеною головою, напружується стократно, мало піт на чолі не виступає, лиш би сягнути висолопленим язичком кінчика носа.

— Справді!

— Ви бачили? Я можу!

— А язичком до вуха? Або вухом до носа?

— Ааа, як?..

— Ну що, зумієш?

Він аж насупився від великого інтелектуального зусилля, намагаючись наочно уявити ці анатомічні ексцеси, й ця задума виробляла дивні речі з його веснянкуватим обличчям, бо ані на мить не переставали ворушитися його висолоплений язик, кирпатий носик і насуплені брови; либонь, він дуже серйозно ставиться до своєї кар’єри мімічного атлета.

— Е-е, це неможливо, — ухвалив він нарешті.

— А коли я це зроблю — то що виграю?

— Ви цього не зробите!

— А як зроблю?

Хлопчик підозріливо зиркнув.

— Носом до вуха?

— Носом до вуха.

— Мгм.

— Йди-но сюди. Ну, ближче. Ближче. — Нахилившись іще, торкнулося носом його вуха. — Прошу.

Мацюсь образився.

— Тааату, пан Бенедикт ошукує!

Пан Веліцький хихикав за столом, протираючи пенсне клаптиком замші.

— Перша річ, пане Мацею, — сказав він нарешті, підкрутивши вуса, — що ви муситимете навчитися у ділових інтересах: завше слід заздалегідь домовитися про умови угоди.

— Я не займатимусь інтересами, — заявив Мацюсь. — Я літатиму на алероплянах!

— На чому?

Служниця покликала пана Веліцького до дверей; він вийшов, далі сміючись.

— На алеропланах, фрррр! — фуркотів Мацюсь, бігаючи колами по кімнаті з випростаними убік ручками, аж йому від того запаморочилося у голові, й він ляпнувся на сіднички в кутку під жардиньєркою. — Фррр, фррр! Бррр, фррр! — Він висолопив язика, торкнувся ним носа, підборіддя, носа, йому ще більше запаморочилося у голові й він заховався на увесь ріст. Розплющивши очі, Мацюсь зазирнув під спід жардиньєрки. — О, хробачок! А коли він так висить догори ногами, йому не стає недобре? От, якби посадити хробака на аероплан…

Повернувся Веліцький. Зауважилося, що міна в нього була зовсім інша, серйозна.

— Хто це був?

Пан Войслав простягнув діамантову руку із якимось офіційним листом, напівскладеним.

— Гонець із Міністерства Зими, я мусив підписати. Це до вас, пане Бенедикте. Ви муситимете з’явитися у них завтра о десятій.

Про міністерських мамутів і картографію Підземного Світу

Представництво Міністерства Зими містилося у будівлі іркутської митниці, неподалік Сорочого базару, навпроти Східносибірського відділення Імператорського Російського Географічного товариства, яке перебралося сюди з іншого кінця вулиці Головної, з-над Анґари, де після Великої Пожежі на місці Сибиряковского палацу генерала-губернатора постала схожа на неоковирно обтесану каменюку Цитадель, широко розперта на сусідні ділянки. Якби не імла й не масив Собору Христа Спасителя, вежі Цитаделі було б видно й з базару.

Через перехрестя від митниці між дахами висіли два люті, а третій вже виморожувався з-під тротуару. Від важкого, повільного ритму великих бубнів глашатаев здригалися мороскляні шиби в митних бухгалтеріях і міністерських канцеляріях. Швейцар у витрішкуватих окулярах, у яких білість переливалася із синявою, стояв перед ворітьми із піднесеною над головою лампою, розмахуючи нею навсібіч і розвертаючи сани, що минали митницю; під’їжджаючи, побачилося в імлі спершу оте світло, що заточувало півкола, й лише згодом зі сіробарвної суспензії виринули колонади, карнізи, вежки й спадисті дахи шестиповерхової будівлі. Як заведено в архітекторів Краю Криги, нижній поверх було запроектовано дуже високим, бодай на десять аршинов — в’їхалося у браму, немов у ворота середньовічного замку. У дворі панувала тіснява від саней і коней, і північних оленів, був також один собачий запряг: тільки ведмедя на ланцюзі бракувало.

Тіснява й рух не дивували, митниця після переїзду з К’яхти до Іркутська стягувала тут мито на усі далекосхідні товари, що мандрували далі на захід, себто на більшу частину всього, що проходило крізь порти Владивостока й Ніколаєвська-Амурського: вовну й бавовну з Англії, борошно, машини й зброю із Сан-Франциско, меблі, цукор, вино й промислові товари з Німеччини, чай із Китаю. Самого лише чаю надходило щороку на сорок мільйонів рублів (доки не почалася війна). Від мита було звільнено товари, призначені для сибірського ринку, зокрема продукти харчування, — що тільки відкривало нові можливості для крутійства й посилювало бюрократію. Митники займали чотири поверхи просторої будівлі; іркутське представництво Міністерства Зими містилося на двох верхніх поверхах.

Була дев’ята година й п’ятдесят хвилин, коли ступилося на брудну підлогу вестибюля. На шкурах, розкладених у кутку біля дверей, сидів старий бурят із рубцями замість очей, він витріщався просто себе із посмішкою; поруч вартували два козаки в мороскляних захисних окулярах, сіризна їхніх плащів перетікала на стіни, з яких спливала на людські обличчя вапняна білість. Знялося веселкові окуляри. Бурят поглянув і посміхнувся іще ширше. На протилежній стіні висіли старі воєнні плакати, на яких карикатурні російські солдаты й матроси (вусаті мужики зі світло-пшеничними обличчями й м’язами-буханами, що кипіли під смугастими сорочками) затоптували в землю і зіштовхували в море карикатурних японських солдатов і матросів (утричі менших, подібних до пацюків істот з óчками, наче коми). Веліцькі розповідали, що в розпал воєнних дій увесь Іркутськ було обліплено плакатами, що остерігали перед японськими шпигунами; китайською дільницею безугавно ходили патрулі, котрі обшукували перехожих, перевіряли документи, шукали одних жовтих серед інших жовтих. Напередодні першої війни із Росією Японська імперія залила Сибір масою еміґрантів, які знаходили тут роботу лакеїв і ґувернанток у багатих домах, а також шевців, кравців, кухарів, перукарів і повій у святилищах утіх. Після початку війни всі вони зникли, зібравши Бог знає які відомості. Імперія планувала на багато років уперед, дуже в цьому схожа на Російську імперію. Відома була історія хороброго японського офіцера, який вирушив у самотню мандрівку верхи із Владивостока до Петербурґа: вражені героїзмом учинку росіяни гостили його на усьому шляху