Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Бо, чи хотілося змінитися? Чи була взагалі така думка: менше говорити, менше робити, менше бути — щоб бути б і л ь ш е? Навіть не зналося про зміну, поки інші не вказали на неї пальцями. Не малося отож наміру зміни й не зналося її значення. Але, якщо вже вона відбулася, то не малося також наміру усе повертати назад. Таким замерзлося.
Звичайно, за кожної нагоди вони розпитували про Варшаву: що чутно в Старому Краї, які новинки з Європи, як живеться, що носять, що кажуть, як думають. Тоді відчулося оту спокусу, про яку так багато говорила панна Єлена: базікати, оповідати якісь фантастичні історії, побрехеньки — не задля власної вигоди, не задля будь-якої цілі; а тому, що можна, й тому, що вони повірять. Брехня спокушала. У правді немає жодної творчости, казати правду — це відтворювати, копіювати, розносити світом, — а яке ж то задоволення можна отримати від безглуздого газетного повідомлення? От, балачки. Але — збрехати!.. Збрехати, тобто додати щось від себе, вбудувати в їхній óбраз світу творіння власного розуму, покликати до життя неіснуючих людей, предмети, події. О, як чудово розумілося панну Муклянович!..
І вже відкриваючи рот, щоб відповісти на запитання панни Марти, — а в голові тузінь варшавських фікцій, — пригадалося перший день у Транссибірському експресі й оту оманливу легкість, із якою брехня, навіть найменша, навіть не словами, а мовчанням породжена, обплутує, опановує людину й оволодіває нею, аж врешті те, що не існує, стає сильнішим за те, що існує, і жодної правди неможливо вже сказати, бо не залишилося у людині нічого певного, сталого, що вдалося би вірно відтворити словами міжлюдської мови.
— Ах, панно Марто, — зітхнулося протяжно, — вже хотів було вам гидко збрехати. Не вірте мені, я не оповім правди, лише мої сни про Варшаву. Хочете послухати казочки?
Радо натомість розповідалося казки дітям, вони поглинали фантастичні побрехеньки із роззявленими ротиками; що більше фантастичні й разючі, то сильніше полум’янів рум’янець на пухкеньких щічках. У цьому знайшлося несподівану втіху — адже хто б міг подумати: оповідач казок!.. Вони згодом домагалися отих несамовитих казок, розсідалися навколо на підлозі, Міхася видиралася на коліна, зрештою, іноді там і засинала, особливо, якщо сиділося у вітальні перед каміном, у якому затишно палахкотів вогонь, коли за вікнами ревіла зимова завія; дівчинка засинала поволі, а хлопчик смикав за ногавиці — іще, іще, що далі. Безневинна брехня, брехня очевидна плила вільним потоком: про докторів-ракоходів, які ходять задкуючи, говорять з-за спини й живуть у минулому, які здатні скасувати будь-яку хворобу й відвернути будь-яке нещастя, ніхто їх, однак, не може упіймати й до цього змусити, бо як зв’язати того, хто задкує усе своє життя від миті до миті; про душі козаків, висаджених у повітря на вулицях Варшави, які блукають тепер на конях-привидах під час нічних хуртовин, і лише так їх можна побачити й почути на Повіслі, на Волі, на Празі, — посвист нагаїв у посвисті вітру, чорні силуети на темному тлі ночі, постріл із рушниці опівночі; про крижану Попелюшку, єврейську сирітку, котра замерзла на смерть, викинута з дому родичами, аж пройшов Налєвками лютий, і вморозився у землю разом із дівчинкою, і тепер з’являється вона, замкнена в кризі, завжди, коли завулками міста блукає якась загублена дитина — замороженятко простягає тоді до цієї дитини срібні бурульки, відкриває колиску-сніговика й гукає потріскуванням льоду: ходи-ходи-ходи; про підземних математиків, які обраховують знизу геологічні гороскопи людей, що живуть над ними, так само, як ми читаємо гороскопи із зірок, — вони ж бо вираховують долю з наших кроків, викреслюють сузір’я міських фундаментів, чорні плеяди, й кожна могила для них — ясна зоря, а кожна кров, що в землю просочується, — світлова туманність, — і як тікаючи льохами Цитаделі, відважний повстанець зійшов у царину геоматематиків, і навчився від них обчислювати майбутнє, й обчислив дні смерти своїх ворогів, й обчислив долі своїх друзів і родичів, і вийшов із могили, щоб запобігти неминучим нещастям, а кожен його математично певний крок на землі змінював геометрію підземних прогнозів…
Чи чари якісь кинули, дивну месмеричну чарівність, — що забулося тоді про всі потреби зовнішнього світу, як ніби насправді світ поза межами помешкання на Цветистой сімнадцять не існував, навіть те, що бачилося крізь мороскляні шиби, було тільки спокусливою ілюзією змішаних барв, образом наступної страшної казки, може, приспаним, може пригаданим із дитячої уяви. Тут — тепло, тиша, цокання напільних годинників, приглушені голоси прислуги за стінами, іноді тупцяння крихітних ніжок і писклявий сміх, іноді скреготлива опера з патефона, запахи гасу, печених тістечок і запарюваного чаю; а там — виття вітру, різнобарвна білість, фантастичні краєвиди міської криги, піднебесні веселки ажурного мосту через річку, вкриту сталевим льодом, округлі вежі кріофортеці на обмороженому острові на цій річці, каравани світляків, які пересуваються у розхвильованій усіма барвами мороскла імлі, щогли з трупами, що стирчать із імли, а ще вище понад імлою — проста, наче шибениця, карикатура Ейфелевої вежі, вкритої хмарою вічної пітьми; й виринаючі з тієї імли, мов плавці акули із хвиль морських, — сталаґмітові гребені лютих. Ставалося отак біля вікна, заклавши руки за спину, майже торкаючись шиби, щоб теплий подих злегка вкривав її парою, стоялося так і дивилося на білобарвну панораму Міста Криги. Тут — дім; там — страшна російська казка. Бо переступилося було магічну лінію, увійшлося у захисне коло, куди не мали доступу мартинівці, петербурзькі аґенти, терористи й вершителі Історії. Вони залишилися назовні. Тут, удома, вони були нереальні. Не було чого боятися. Удома навіть серце б’ється повільніше, в такт із цоканням старих хронометрів, зі скрипінням паркету під ногами дідуся-вугляра. Руки, в які втуляються дитячі пальчики, забувають форми кулака, відмерзають від револьверного руків’я; мовою надвечірніх розмов не висловити жаху звірячого вбивства. Ввічливість за столом і тепла усмішка врятують людство від воєн і найбільших злочинів.
Призвичаювалося до нормальности щасливого подружжя завдяки самому лише перебуванню під цим дахом. Перший тиждень, ще в хворобі, але другий, третій — уже харчуючись за їхнім столом, уже живучи серед них, розділяючи їхні радощі й турботи, навіть якщо тільки як гість. Але найбільші зміни
