Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
Правду кажучи, Філіп не збирався зваблювати Нору, це сталося ненароком, без будь-якого заміру з його боку. Намагаючись підкорити непоступливу Бланку, він пускав у хід всі свої чари, вдавався до різноманітних хитрощів, застосовував найефектніші прийоми зі свого багатого арсеналу спокусника, і зовсім несподівано, мимохіть, закохав у себе її сестру. Самого Філіпа це заскочило зненацька і стало для нього правдивим потрясінням, оскільки він завжди дивився на Нору, як на малу дитину.
Одначе Норина пристрасть виявилась аж ніяк не дитячою, принаймні, не по-дитячому самовідданою. На противагу Бланці, вона з легкістю переступила через своє виховання і заповзялася тероризувати Філіпа, безсоромно пропонуючи йому себе. Зрештою він поступився її домаганням і зробив це з двох причин: по-перше, на зло Бланці, а по-друге, він просто не зміг устояти. Дитяча безпосередність Нори, її весела, життєрадісна вдача, її безтурботність зачаровували Філіпа; а поза тим, вона була надзвичайно вродлива — тією яскравою, довершеною вродою, що нею відзначалися представники Аквітанського дому. У третьому коліні в ній проявилися сімейні риси її рідні по материній лінії[12], чимсь вона дуже нагадувала Філіпові його любу сестричку Амеліну, і в кінцевому підсумку це вирішило справу.
Утім, до честі Філіпа треба зазначити, що він відчайдушно боровся зі спокусою, і його перша близькість з Норою відбулася з її ініціативи і, в певному сенсі, проти його волі. Бланка ж, втративши будь-яку надію напоумити сестру і відрадити Філіп від нічних побачень з нею, стала повіреною їхнього кохання, влаштовувала їм зустрічі, захищала Нору від цікавості придворних і слуг — та так завзято, що в результаті накликала всі підозри на себе.
Король був, мабуть, останнім з вельмож Кастилії та Леону, до якого дійшли чутки про гаданий любовний зв’язок між Філіпом та Бланкою. Цей, на перший погляд вельми дивний факт насправді пояснювався дуже просто. Дон Фернандо був государем крутої вдачі і славився своєю непередбачуваністю; навіть наближені короля, що тішились його беззастережною довірою, і ті не наважувалися бодай натякнути йому про гріхопадіння дочки, небезпідставно побоюючись, що перший і найпотужніший шквал королівського гніву звернеться на того, хто принесе йому цю прикру звістку. Альфонсо ж, єдиний, хто не боявся батька, вважав за краще тримати язика за зубами. Як і всі інші, він помилявся щодо предмета захоплення свого друга і таємно сподівався, що рано чи пізно Бланка завагітніє від Філіпа, і той муситиме одружитися з нею.
Змова мовчання навколо короля тривала майже три місяці. Нарешті його менший син, Фернандо де Уельва, що всіма фібрами душі ненавидів Бланку (а заодно й Філіпа, бо той справді певний час був коханцем його дружини), подолав свій страх перед батьком і доніс на сестру. Однак про це Філіп довідався згодом, а надвечір того дня він отримав від короля запрошення негайно прибути до палацу. Посланець, що привіз йому листа, від себе додав, що донові Фернандо про все відомо, і він, мовляв, „спокійний, як перед стратою“, що було дуже лихим знаком.
— Може, ти не поїдеш, Філіпе? — спитав у нього падре Антоніо. — Ліпше негайно вирушай до Сараґоси чи до Памплони, погостюєш там кілька тижнів, а тим часом пристрасті вгамуються, король трохи охолоне…
— Тобто ви пропонуєте мені втекти, — невесело усміхнувся Філіп. — І таким чином визнати свою провину.
— А хіба ти невинен? Нехай ти не зваблював Бланку, але принцеса Нора на твоїй совісті.
— Так, на моїй. І мені совісно, ви ж знаєте. Проте, послухавшись вашої поради, я визнаю за кастильським королем право судити мене як свого підданого. Мене — першого принца Ґаллії! Не забувайте, що я досі залишаюся наступником престолу. — (Філіп узяв собі за звичку постійно нагадувати про цей свій титул, відтоді як три роки тому дружина Робера III, Марія Фарнезе, народила мертву дитину). — І я не збираюся принижувати свою гідність ганебною втечею.
— Ти підміняєш поняття, сину мій, — застеріг його превелебний отець. — Зараз у тобі говорить не гідність, а погорда. До того ж дон Фернандо засліплений гнівом і здатний порішити тебе, навіть якби ти був імператором. Ти ж бо знаєш, щó він за людина. Потім він, звісно, жалкуватиме про свій вчинок… — Дон Антоніо важко зітхнув. — Але це буде потім.
— Я вже все вирішив, падре, — уперто сказав Філіп. — Навіть ви мене не переконаєте. Краще відпустіть мені гріхи… про всяк випадок.
Фернандо IV прийняв Філіпа у своєму робочому кабінеті і, ледь помітним кивком голови відповівши на привітання, уп’яв у нього жорсткий, колючий, пронизливий погляд своїх холодних сірих очей. Філіп не зміг утриматися від полегшеного зітхання: судячи з усього, справи були не такі кепські, як він боявся. Зазвичай, коли дон Фернандо нестямився з люті, він мав спокійний і навіть лагідний вигляд. Проте зараз його гнів вихлюпувався назовні — а це означало, що всередині він вже перебісився і найгірше лишилося позаду.
„На кому ж він відігрався?“ — міркував Філіп, поступово заспокоюючись. — „Невже на Бланці? Закотив їй спідниці й надавав по м’якому місцю? Він це може… Бідолашне дівча! Тепер вона довго не зможе сидіти…“
(Насправді ж наступні кілька днів не сиділося принцові Фернандо. Батько лупцював його нижче спини, приказуючи: „Тепер знатимеш, як доносити на рідну сестру!“ Король Кастилії був направду парадоксальною людиною.)
Філіп стійко витримав суворий погляд і очей не відвів, а дивився на нього лагідно та довірливо, і ніжна блакить його очей невдовзі розтопила кригу в королівських очах. Дон Фернандо тихо застогнав і опустився в широке крісло за письмовим столом.
— Прошу сідати, небоже.
Філіп улаштувався навпроти короля і заговорив:
— Государю мій дядьку, я…
Тут дон
