Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Господи! — прошептав герцоґ. — Таж у тебе материнська усмішка, Філіпе!… Як я не помічав цього раніше?

— Раніше я ніколи не всміхався у вашій присутності, — тихо відповів той. — Тепер буду… Неодмінно буду…

Між подіями, описаними у двох попередніх розділах, лежить відрізок часу завдовжки майже сім років. Про Філіпове кохання до Луїзи можна скласти мелодраматичну історію з трагічним фіналом, а про його любовні пригоди в Толедо — грубу збірку новел у жанрі крутої еротики, проте це завело б нас далеко вбік від торованого нами шляху. Тому ми, не мудруючи зайве, вчинили так, як вчинили, — одним махом перестрибнули через ці сім років і… зупинилися в розгубленості. Життя — це пісня, а з пісні слів не викинеш; так і прожиті Філіпом літа на чужині не можна просто викреслити з його біоґрафії. А тим більше, що при кастильському дворі його життя тісно перепліталося з життям іншого героя нашої повісті, вірніше, героїні, про яку зараз і піде мова…

У розмові герцоґа з Ернаном де Шатоф’єром уже згадувалося про принцесу Бланку, старшу дочку кастильського короля, та про її буцімто любовний зв’язок з Філіпом. Ми збираємося прибрати завісу таємничості над їхніми стосунками, і тоді нашому поглядові відкриється дещо цікаве, геть несподіване і навіть курйозне. Коротко, це розповідь про те, як людським поголосом було знеславлено добре Бланчине ім’я і як з нареченої імператора Римського вона перетворилася на дружину ґрафа Біскайського.

Ставлення Філіпа до Бланки від самого моменту їхнього знайомства було особливим, відмінним від його ставлення до решти жінок — і не тільки тому, що їхня дружба мала винятково цнотливий характер, а ще й тому, що сама Бланка була незвичайна дівчина. Коли навесні 1447 року Філіп приїхав до Толедо, Бланці заледве минуло одинадцять років, і вона щойно стала дівчиною в повному розумінні цього слова, але вже тоді була надзвичайно приваблива й жадана. Невисока, тендітна шатенка з великими темно-карими очима, Бланка зачаровувала Філіпа не так своєю зовнішністю (що була в неї нічим не примітною), як красою своєю внутрішньою, гострим та гнучким розумом, м’якістю, навіть лагідністю в поводженні з людьми, що якимсь незбагненним дивом поєднувалось у ній з владністю й зарозумілістю, а також певною в’їдливістю. Філіп уникав називати її красунею (що, за великим рахунком, було б неправдою), але він вважав її прекрасною. Невдовзі після знайомства Бланка та Філіп стали добрими друзями, і це давало пліткарям багату поживу для пересудів, а в Альфонсо раз по раз викликало приступи ревнощів: він був дуже прив’язаний до старшої із своїх сестер, а в глибині душі безнадійно закоханий у неї.

Дорослішаючи, Бланка дедалі дужче приваблювала Філіпа, і чимраз частіше він думав про неї, як про свою майбутню дружину. Думав мимоволі — оскільки свідомо гнав геть будь-які думки про одруження. Луїзина смерть розтоптала його наївні дитячі мрії про щасливий шлюб, про затишне родинне вогнище, і згодом, навіть змирившись із втратою коханої, він не підпускав жодної жінки надто близько до свого серця, бо панічно боявся знову відчути біль і гіркоту втрати. Уперше Філіп подумав про шлюб, як про щось цілком реальне для себе, лише на третьому році свого перебування в Толедо, коли вже вкотре спробував був наповнити свою стару дружбу з Бланкою новим змістом і для початку вирішив поцілувати її не в щічку, як це було в них заведено, а в уста. Як і в усі попередні рази, нічим добрим це не скінчилося: Філіп отримав чергового відкоша, а на додаток — ляпаса, в нагороду за настирливість. І саме тоді сердито подумав:

„Схоже, вона стане моєю жінкою не раніше, ніж стане моєю дружиною.“

Ця думка не на жарт перелякала Філіпа, але водночас виявилася надто спокусливою, щоб він міг просто відкинути її. Бланка, якій на той час уже минуло чотирнадцять, поступово затьмарювала в його очах усіх інших жінок та дівчат, його вабило до неї з нездоланною силою, і він просто згоряв від бажання пізнати її. Разом з тим, його підозри, що вона належатиме йому лише на подружньому ліжку, чимдалі міцнішали, аж поки переросли в тверде переконання.

На відміну від своїх братів Альфонсо та Фернандо, обидві кастильські принцеси, Бланка й Елеонора, були виховані в дусі суворої пуританської моралі, сповідуваної їхнім батьком, королем Фернандо IV, якого за надмірну доброчесність сучасники прозвали Святенником. Особливо сильно це виховання позначилося на Бланці: вона змалку панічно боялася гніву Господнього, тремтіла перед дияволом і щиро вважала слова „гріх“ та „злочин“ синонімами. Як і більшість толедських дівчат її віку, вона була закохана в Філіпа, але навіть у думках не припускала можливість позашлюбних стосунків з ним — з її погляду це було не краще, ніж убивство чи державна зрада. Правда, що дорослішою вона ставала, то важче їй було протистояти своїм „гріховним бажанням“, проте Бланка була дівчина виняткової сили волі, і щоразу їй вдавалося подолати свою хвилинну слабкість. Філіп дедалі більше заплутувався в її тенетах, і хоч він, як і раніш, регулярно пускався в загули й цілком заслужено тішився репутацією небезпечного серцеїда, все явно йшло до того, що рано чи пізно він звернеться до короля з проханням руки його старшої доньки. А що ж до Бланки, то вона стала живою леґендою кастильського двору, і багато батьків ставили її за приклад своїм безпутним дочкам, що не зуміли встояти перед Філіповими чарами.

Проте наприкінці літа 1451 року ситуація різко змінилася. Спочатку придворні завважили ту дивну обставину, що Бланка, перебуваючи на людях у Філіповім товаристві, почувається ніяково, тримається з ним занадто сухо та офіційно, а на кожну згадку про нього чомусь бентежиться й негайно переводить розмову на іншу тему. Згодом було помічено, що Філіп, який відразу по переїзді до Толедо придбав собі розкішний особняк, ввічливо відкинувши пропозицію Альфонсо замешкати в палаці, останнім часом начебто вгамував свою пиху і частенько залишався ночувати в покоях, відведених йому на половині наступника престолу. Всюдисущі очі двору не оминули увагою й загадкові нічні рейди Філіпа: пізно ввечері він потай прокрадався до апартаментів принцес, а на світанку, так само потай, повертався до себе, причому робив це мало