Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Гадаю, ми не розчаруємо один одного, — сказав молодий прелат. — Я цього певен.

У свій чотирнадцятий день народження Філіп став повнолітнім, зустрів своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата і був вигнаний з батьківського дому. Той день був дуже багатий на події, і саме того дня скінчилося Філіпове дитинство.

Близько півдня 24 квітня 1452 року, тобто майже через сім років після описаних у попередньому розділі подій, крізь натовп на Головному майдані Тараскона впевнено прокладав собі дорогу, не надто переймаючись тим, що при своєму швидкому просуванні він знай збиває з ніг деяких роззяв, розкішно вдягнений вершник на здоровенному вороному коні. Це був кремезний, геркулесової статури велет років двадцяти п’яти-тридцяти на вигляд, хоч насправді йому було лише двадцять. Його багате вбрання, горда й велична постава, безцеремонність і зверхність, з якими він ставився до простолюду на площі, незаперечно свідчили, що він вельми знатного та вельможного роду, а широкий білий плащ із чорним восьмипромінним хрестом тамплієрів указував на його приналежність до лицарського ордену Храму Сіонського.

Слідом за вельможею-тамплієром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений був скромно й невибагливо, але зі смаком. Погляд його виказував деяку настороженість; він явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплієра, знову зімкнеться перед ним, тому тримав напоготові шпагу, що трохи додавало йому впевненості.

Незабаром обидва вершники перетнули майдан і зупинилися перед брамою внутрішнього фортечного муру, за яким стояв герцоґський палац.

— Чого бажає велебний пан лицар? — шанобливо спитався старий слуга, що тієї ж миті, наче з-під землі, вигулькнув перед ними.

Велет спритно зіскочив з коня. Услід за ним, уклавши шпагу в піхви, спішився і його супутник. Їхніх коней за знаком слуги підхопили за поводи конюхи.

— Не називай мене велебним, шановний Еміліо, — промовив лицар у відповідь, і його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмішка. — Плюнь на плащ і краще придивися до мене. Невже я так змінився?

Старий Еміліо примружився, розглядаючи гостя, а відтак сплеснув руками й радісно вигукнув:

— Лишенько! Пане де Шатоф’єр! Даруйте, що не впізнав вас відразу, монсеньйоре, старію вже… То, значить, ви живі?

— Аж ніяк, — похитав головою Ернан. — На жаль, я загинув у Палестині, царство мені небесне. А це з тобою розмовляє мій дух.

Слуга захихотів:

— Ах, перепрошую, монсеньйоре. Це справді було дурне питання. Просто я дуже радий бачити вашу світлість живим-здоровим.

— Цілком поділяю твою радість, Еміліо, — сказав Шатоф’єр. — Пан герцоґ зараз удома?

— Атож, монсеньйоре, вдома. Дон Філіп якраз відпочиває в парку.

— То відведи нас до нього.

— З превеликим задоволенням, монсеньйоре, — уклонився слуга.

І вони пішли.

— Гай-гай! Як ви змінилися, як змужніли, пане ґрафе! — знову заговорив Еміліо, на ходу оглядаючи Ернана. — Ну, зовсім не впізнати того хлопчака… а втім, уже й тоді справжнього богатиря. Ми про вас частенько згадуємо, монсеньйоре, особливо ж як ви билися з паном Ґійомом… — Він гидливо сплюнув. — Хай душа його довіку не знає спокою в пеклі…

Як і переважна більшість старих слуг герцоґа, Еміліо відверто захоплювався вчинком Ернана, що за інших обставин — якби Ґійом був бодай трохи порядною людиною — можна було б розцінити як кричущий вияв нелояльності до свого пана. Та ба: герцоґ, і той не тримав зла на винуватця смерті його старшого сина. Не бувши засліпленим батьківською любов’ю, він не мав жодних ілюзій щодо особистих якостей Ґійома і дійшов цілком слушного висновку, що то була кара Божа, а отже, не годиться ображатися на знаряддя, обране для цієї мети Всевишнім. Так чи інакше, у відносинах між герцоґом та Ернаном не було ворожості, як, проте, й особливої теплоти. Після тієї дуелі вони бачилися лише лічені рази, і всі їх зустрічі мали суто діловий характер. Потім Ернан вступив до ордену тамплієрів і залишив Ґасконь, а наприкінці 1448 року приєднався до хрестового походу в Палестину, організованого Філіпом-Авґустом III Французьким[11]. Відтоді про Шатоф’єра не було ні слуху, ні духу, якщо не враховувати помилкової звістки про його загибель, яку він спростував найрішучішим чином, повернувшись додому цілим і неушкодженим.

Старий слуга провів Ернана та його супутника до великого парку, який з трьох боків був оточений будівлею палацу, що за своєю формою нагадувала грецьку літеру „П“, а з четвертого — власне внутрішнім фортечним муром, досить високим, аби приглушувати гамір бурхливого зовні міського життя.

Після круговерті Головного майдану молодим людям здалося, що якимсь незбагненним дивом вони потрапили в чарівне царство тиші та спокою. Лише зрідка тут шумів вітерець у кронах дерев, ліниво, мовби знехотя, поспівували пташки, і тільки гарненько прислухавшись, можна було почути слабкий відгомін людського гамору, від якого їм ледве не позакладало вуха, коли вони пробиралися крізь натовп.

Оскільки всі закутки парку були знайомі Ернанові з дитинства, Еміліо сказав:

— А далі ви вже йдіть без мене, ласкаві панове. Сьогодні дон Філіп ще похмуріший, ніж звичайно, і хтозна, чи не розгнівається на мене, коли я його потурбую.

— А де він зараз?

— Мабуть, в альтанці біля фонтану.

— Гаразд, — кивнув Ернан. — Можеш іти.

Слуга поклонився гостям і залишив їх удвох.

— То, може, ти підеш сам, а я зачекаю тут? — спитав у Шатоф’єра його супутник. Говорив він із виразним франсійським акцентом, слова вимовляв м’яко і протягло, а не уривисто та енерґійно, як це робили мешканці Піренеїв.

— Якого ще дідька? — здивувався Ернан.

— Ну… Незручно якось… І взагалі, нам слід було зачекати, поки прокинеться Філіп. Не до вподоби мені ця вистава. Краще вже я…

— Ти це кинь! — суворо урвав його Ернан. — Я знаю, що роблю. Мені треба у