Відродження-4 - Кулик Степан

А ні, не гном. Система прокинулася і нарешті видала інфу:

«Млиновий Ох. Квестовий персонаж. Поза межами рівнів»

 Навіть так? Цікаво… З таким я ще не зустрічався. І якщо перекласти скупі слова Системи зрозумілою мовою, то переді мною персонаж важливий для правильного проходження квесту, і по суті безсмертний. Що означає силовим методом завдання не вирішується. Я не зможу його вбити, навіть якщо захочу. Але хотілося не дуже. У мене інша мета, і хто сказав, що її не можна досягти мирним шляхом?

— Бачу... А що? Не можна?

— Еее… Ну, взагалі-то, на мені заклинання невидимості… — задумливо пошкріб підборіддя Ох, від чого з бороди злетіла хмарка муки і закружляла перед гномом, як пара з рота морозяного дня.

— А так?

Він висмикнув із бороди волосся, щось прошепотів над ним і розірвав.

— Та хоч усю бороду вискубай, — посміхнувся я, простягаючи руку так, щоб стало видно кістяний браслет. — У мене дуже сильний оберіг. Архимаг давніх робив... Жодна магія не бере.

— Он воно що, — полегшено видихнув Ох. — А я вже… А дівка? — недовірливо зиркнув на Сашку, що виглядала з-за плеча.

— Вона зі мною.

— Гм… Ну, гаразд… — змирився. — Приперлися чого? Поснідати спокійно не дасте...

— Непогана заявка! — пирхнув я. — А ти нічого не переплутав? Виставив господарів за двері. Налякав так, що вони майже тиждень прийти до тями не можуть. Все село без хліба залишив... ще й обурюєшся. А якщо я тебе за вушко та на сонечко?

— Стривай, почекай… — машинально прикрив долонями вуха Ох. — Це… Я ж не з примхи. Не Злидень якийсь... За діло мельників покарав.

— Та ну? А я чомусь не вірю. І думаю, ти просто бешкетуєш. Від нудьги…

— Так ні ж! — Ох так обурився, що аж на лаву вискочив. Мабуть, щоб здаватися більшим і надати ваги своїм словам. — Злодії вони! І шахраї!

— Обґрунтуй?

— Вони беруть погану пшеницю, найдрібнішу… з якої борошно сіре, як пил виходить і годиться лише свиням… ну, чи з голоду… і змішують її з ячменем. Розумієш?

— Не дуже, — відверто зізнався я. Сашка теж щось таке пробурмотіла. — Ми у місті виросли. На сільських справах не розуміємося.

— Зрозуміло, — зневажливо махнув рукою Ох. — Для вас булки та хліб на деревах ростуть. А пекарі їх лише підігрівають, перш ніж до крамниці віднести.

— Не наривайся… — показав я кулак. У латній рукавичці більше його голови. — Розтлумач нормально.

— Ячмінь, якщо його змолоти разом із пшеницею, борошно робить білішим за сніг. Таким воно навіть із ярої пшениці не завжди буває. Що ці брехуни й робили. Причому, не просто так, а продаючи це борошно потім утридорога. Як найвищого гатунку.

— А проблема в чому?

— Та в тому, що борошно з ячменю погане. З нього ні вареник зліпити, ні хліб гарний спекти. Ось я й розсердився. Спершу по-доброму натякав… То муку з мішка розсиплю, то мішок із ячменем розріжу… Але вони ніяк не вгомоняться. Як із гусака вода. Ще й ваги підкрутили, тож у кожен пуд майже до ста золотників не досипали. Злодії, одним словом. Терпів я, терпів...

— Та й не витерпів.

— Точно, — кивнув Ох. — А я, коли злий, такий страшний, що навіть у ставок дивитись боюся... Щоб кума водяного параліч не вхопив. Загалом, вигнав господарів.

— Ну і?

— Та чого там… — зітхнув Ох. — Охолонув уже. Людей не переробити. Нехай повертаються... Не діло все село без хліба залишати. Там же й дітлахи малі... Вони то в чому винні. Але ж не змирюся. Потерплю місяць-другий і знову вибухну.

— Думаю, цю справу я зможу залагодити... Якщо підмогнеш трохи?

— Із задоволенням, — аж долоні потер Ох. — Говори, що робити.

— Побешкетувати трохи… Так щоб увесь млин ходуном ходив?

— Легко... А навіщо?

— Розумієш, усі впевнені, що тут страшне чудовисько засіло. Власне, я й прийшов, щоб його прогнати. А якщо бою не буде, як людям пояснити? Адже правду не розповіси. Чи можна?

— Ні-ні… — махнув руками Ох. — Не можна, щоби про мене знали. Біди не буде. Але, за Великою Угодою, не належиться. Домові, гноми, духи — це все казки.

— От і я про це… Ну, то як? Наведеш шерех?

— З величезним задоволенням, — аж притупнув той.

— Тільки не захоплюйся! Щоб млин не розвалився.

— Не бійся, лицарю, — усміхнувся малюк. — Ох міру знає… Але вам обом, краще сісти на підлогу. І тримайтеся за щось міцніше.

Ми з Сашкою зображати з себе відчайдухів не стали, прислухалися до поради. І правильно зробили. Тому що буквально наступної секунди млин застогнав, затріщав. Дах, підлога, стіни — все заходило ходуном. Здавалося, кожна балка, кожна колода чи дошка зажили власним життям і збиралися кудись іти. Мучна пилюка, що збиралася століттями в кожній щілині, відразу злетіла у повітря, огортаючи приміщення густим, білим туманом.

Моторошно, загалом… І це ми ще були готові, до чогось подібного. Уявляю, як усе виглядає ззовні. Реально, епічна битва. Хоча пару нюансів треба додати.