Відродження-4 - Кулик Степан

— В болоті квак… — пробасив хтось із співочої компанії. Схоже, у них не лише з голосом, а й зі слухом все було чудово. А тривале застілля вимагало бійки.

— Заткнися, Орте! А то не подивлюся на вашу смуток! Вмить на вулицю відправлю! — гаркнув на нього шинкар. — Вибачте, ваша милість. Не звертайте уваги. Біда у людей... Це наші мірошники... Власне, тому й без хліба сидимо.

— Запили? Чи хто з рідні помер?

— Якби… Чудовисько на млині завелося. Нікого всередину не пускає. Ми за магом у місто послали… Але месер у від'їзді. Раніше, ніж через місяць не чекаємо. А самі нічого вдіяти не можемо. Хоч пали і заново будуй…

— Я тобі підпаллю! — спробував підвестися з-за столу найбільший з мірошників, але був повернений назад більш розсудливими родичами. — Сиди ти… Грома не знаєш? Сказав, що вижене? Вважай, що зробив… А у нас он ще скільки пива не випито.

«Увага! У вас є можливість отримати репутаційний квест «Чудовисько на млині». Для його активації необхідний рівень репутації у мешканців Комишного не нижчий за «1». Поточний рівень — 0»

Спасибі за підказку. Але, краще б натякнули, де мені це саме, недостаючий пункт взяти.

Може, «на чай» відсипати душевно, не скуплячись? Навряд... Шинкар, звичайно ж, від зайвих грошей не відмовиться, ось тільки мою репутацію, в його очах, такий вчинок швидше опустить, а не підніме. Тому що серйозні люди грошима не смітять. А хто рахунку не знає, той або шалопай безмозкий, із завищеною зарозумілістю, або — чуже добро тратить. Тому й не шкода.

Ні, тут треба якийсь інший підхід шукати.

Стоп! Недарма за старих часів казали, що коли Господь хоче покарати людину, то забирає у неї розум. У моєму випадку – пам'ять. У мене ж в інвентарі вовчий хвіст валяється. З конкретною припискою: «Вручити господареві шинку «Вгодований кнур». Ось тільки щось мені підказує, що просто вивалити трофей на стіл не варіант. Треба якось тонше.

— А як у вас справи з вовками? Не бешкетують? — спитав ніби ненароком. Чисто розмову підтримати.

— О ні! Заради всього святого, не згадуйте про вовків, — аж зблід корчмар.

— Та гаразд? — здивувався я. — Невже так дошкуляють?

— Куди там, — відмахнувся корчмар, трохи заспокоївшись. — Звідки їм улітку взятися? Влітку вовк тримається подалі від житла… Їм щенят треба піднімати. Та й не голодують.

— А що ж ти тоді так скинувся?

— Жінка замордувала… — несподівано довірливо повідомив господар закладу. — Подавай їй вовчий хвіст і все! Вбила собі, дурепа, в голову, що як такий оберіг біля дверей повісити, то Біда і Злидні до хати увійти не зможуть. Ворожка їй нашептала... От і причепилась, як банний лист до дупи. А де я посеред літа цей хвіст знайду? Намагався пояснити… Мовляв, потерпи до зими, а потім хоч обвішайся ними. Так ні, з ранку до ночі нудить... Сил уже терпіти нема. Їй, богу, приб'ю, як під гарячу руку підвернеться.

— Гм… — потер я підборіддя, мов у роздумі. — Ну, твоїй біді можна допомогти.

— Справді?! — аж подався корчмар.

— Сам дивись… — я вдаючи, що засовую руку в мішок за плечима, дістав з інвентаря вовчий хвіст і виклав його на стіл. — Такий згодиться?

— Матір Божа! — сплеснув руками корчмар. — З того світу мене повертаєте, мілорде.

«Увага! Вітаємо! Ваша репутація у відносинах із жителями села Комишанок підвищилася на «+2»

От і славно…

— Ти тільки не біжи до дружини просто зараз, — притримав я за руку господаря, який саме це й збирався зробити.

— Чому?

— Не можна, щоб жінка здогадалася, що вона добилася свого ниттям і скандалом. Бо, якщо вона це зрозуміє, то й надалі так діяти стане, і твоє життя перетвориться на суцільне пекло. Міркуєш?

— Гм, — спантеличено почухав потилицю корчмар. — Мудро… А як же бути?

— А ти почекай відповідного моменту… І вручи їй подарунок, наприклад, після приємної ночі… Щоб вона інше запам'ятала: була з тобою лагідною — ось і ти до неї з усією повагою. Здогадуєшся, як вона надалі діятиме, якщо знову чогось захоче?

— Ги… — усміхнувся, корчмар. — Здогадуюся… Дякую за пораду… І це… Ось ваші гроші за вечерю.

— Не треба…

— Ну тоді кімната буде задарма. Ночуйте так. Ви, пане, до речі, якщо дозволите спитати, надовго до нас?

— Думав лише перепочити. Але тепер, почувши про вашу біду з млином, мабуть, затримаюсь на день.

— Хоробрий, так? Думаєш, зможеш чудовисько перемогти? — глузливо озвався від свого столу той самий невгамовний мірошник.

— Чому ні? — не звертаю уваги на хамський тон. Горе в людини, випив лишку. Не цілком адекватний. Що ж за це одразу морду бити?

— То чого сидиш? — мірошник явно наривався на бійку. — Іди, бийся… герой.

— Пізно вже сьогодні. А завтра, з ранку займуся... якщо мене ваша відповідь влаштує.

— Яка ще відповідь? — злегка здивувався задира.

— Скільки?