Відродження-4 - Кулик Степан

Вдаючи, що не можу поворухнутися, я лише старанно вибалушував очі і покусував губи… ніби від марних зусиль звільниться з невидимого полону.

— Дарма стараєшся, пане лицарю, — усміхнувся зневажливо розбійник. — Заклять у Корта небагато, зате сильні. Поки що нікому не вдавалося. А траплялися воїни і міцніші. Не пара тобі…

Він безтурботно підійшов ближче і встав прямо переді мною.

— Треба було погоджуватися… Пішов би голим, але живим… — ніби шкодуючи, сказав він. — А тепер, вже вибачай, доведеться тебе вбити.

Впіймав мій погляд і продовжив.

— Сам подумай… Чому я досі на волі? Правильно, бо ніхто не знає мого секрету. А як дізнаються — тут мені й кінець. Пришлють із міста загін ратників з магом. Той розбереться з Кортом... він хоч і спритний, та тільки недоучка... втік з академії, перш ніж пройшов посвяту. Так що, супроти справжнього бойового мага йому не вистояти. А загине він — і моя черга прийде. Добре, якщо одразу прикінчать… А якщо до міста повезуть, та четвертують на майдані, для науки іншим і потіхи черні? — розвів руками Щерба. — Я ще хочу пожити. Ну, а оскільки ти знаєш мій секрет, значить, відпустити тебе живим ніяк не можу. Погодься…

— А якщо я честю присягну, що мовчатиму? Відпустиш?

— Честю? — перепитав отаман, наче роздумуючи. — Це, вагомо… Це цілком… і навіть напевно… Але коли на кону власне життя, краще перестрахуватися. Навіщо мені вічні сумніви та постійне побоювання, що раптом ти не дотримаєшся слова? А так — нема людини, нема й зайвих турбот. Отже, вибач… Але, ні… доведеться вбити. Смерть найкращий спосіб зберегти таємницю.

— Ну, як знаєш… — зітхнув я. — Ти сам вибрав.

Почекав поки Щерба зробить крок до мене, вибрав в інвентарі один з гоблінських списів, і майже без замаху, але вклавши в удар силу зігнутих ніг, тицьнув його вістрям під підборіддя. Загострений держак досить легко проткнув шкіру на щелепі, і глибоко увійшов в піднебіння, діставши до мозку.

Розбійник ще стояв, здивовано витріщаючись (я ж зумів подолати магію), але був уже мертвий. Очі його заскленіли, затягнулися паволокою, і отаман почав повільно завалюватися вперед.

Корт, що стояв трохи позаду і нічого не бачив з-за його спини, теж дуже здивувався, коли я відштовхнув отамана і, озброївшись мечем, кинувся до нього.

Схаменувся чародій швидко, але саме цих кількох секунд, поки він розгублено кліпав очима, мені вистачило. Буквально за кілька стрибків я досяг його і з ходу рубанув по нічим не захищеній шиї... Інстинктивно маг спробував закритися, піднявши руки, але мій клинок був швидше. Тож Корт лише схопився долонями за розрубане горло.

Захрипів, забулькав... Руки його забарвилися червоним... А потім він м'яко, безформною купою опустився на землю. Так, наче в одязі не було тіла. Я навіть подумав, що чародій встиг в останню мить телепортуватися або якусь іншу магію застосувати. Але, ні… Тіло нікуди не зникло, тільки ногами застукало по траві. І затихло.

«Вітаємо. Ви виграли. Вітаємо. Ви виконали прихований квест «Лісові розбійники». За нагородою зверніться до бургомістра міста Лікург. Нагорода — 20 золотих імперіалів. Предмет із скарбниці міста. Підвищення репутації. Для підтвердження пред'явіть медальйон отамана»

А ось за це дякую. Порадували.

Як то кажуть, немає добра без лиха.

Виходячи з ігрової механіки, як я собі її уявляв із прочитаних книг, я мав би дістався до міста, завести знайомство з бургомістром і отримати від нього завдання. Потім довелося б повертатися і невідомо скільки бігати по цих місцях, розшукуючи розбійників. А так — усе зрослося само. Навіть особливо напружуватись не треба.

— Ти як? — озирнувся на Сашку. — Дуже злякалася?

— Чого раптом? — фиркнуло дівчисько. — Ось коли побачила Злобу, тоді так… мало не... ну, ти знаєш. А цими лише дітей лякати. Я саме збиралася чарівнику стрілу в око засадити, коли ти підморгнув. Отже, навіть якби не твоє вміння чинити опір магії, нічого б у них не вийшло.

— Яка ти в мене хоробрий.

— Так, я така… — без зайвої скромності погодилася дівчина. — Хто на прицілі бластера карателя Хантерів стояв, того якісь лісові волоцюги налякати не можуть, за визначенням.

— Це так, — кивнув я, мимоволі згадуючи той епізод на даху, коли бойова зірка піднімалася сходами, а андроїд тримав нас на прицілі, готовий стріляти без попередження. — Ну, то й добре… Зараз лут підберу і рушимо далі. Подивимося, чим доля нагородить переможців.

Доля не поскупилася. Все відносно, звісно. Але з урахуванням зусиль та витраченого часу, трофеї були досить щедрими.

Отаман видав мені гаманець із «5» золотими та «35» срібними монетами. Хороший кинджал у багатих піхвах з «+3 до сили», срібне колечко «+1 до спритності», згаданий системою медальйон і якийсь ключ. Маг був не такий багатий. Але, теж у тему. У Корта знайшлися «40» срібних монет та два флакони із зіллями. «Мале зілля лікування. 50 ХП» та «Мале зілля мани. 50 пунктів»

Загалом, все для Сашки. Для коханої дівчини мені нічого не шкода. Було б щось цінніше, інша розмова, а так — нехай посилюється подруга. Мені ж краще. Менше клопоту…

— Ну, начебто все… Можна рухатися. Бо ми так до цих Комишанок і до ночі не дістанемося.