Відродження-4 - Кулик Степан

— Мене ти теж так… дресируєш? — демонстративно взявшись у боки і з найгрізнішим виглядом, запитала Сашка, коли ми піднялися у відведену нам кімнату, і я… навіть не знімаючи чобіт, втомлено плюхнувся на ліжко. Добре, що обладунку на мені вже не було, а то просто в ньому й завалився б. Втомився… Відмахати близько двадцяти кілометрів, навіть у сідлі, не макітру вареників з'їсти. І розпочинати якісь дурні розбірки зовсім не хотілося.

— Ні, сонечко, тебе я не дресирую. У цьому немає сенсу… — відповів позіхаючи.

— І як це розуміти? — ще підозріліше заблищали очі дівчини. — Хочеш сказати, що я така тупа, що навіть дресируванню не піддаюся?

— Не вгадала… — посміхнувся я. — Просто ти любиш мене. А коли одна людина любить іншу, вона сама готова все зробити і віддати. І навіть більше… Ось як я тобі.

Від такої відповіді, войовничий настрій із Сашки, як вітром здуло. Дівчина закліпала віями, відкрила рота... Закрила... і невпевнено посміхнулася.

— Це ти в коханні зізнаєшся, чи що?

— Чому зізнаюся? Пізно для тих, хто разом вже більше місяць. Просто, констатую факт. А що були сумніви?

— Ні, але…

— Жодних «але», — ще ширше позіхнув я. — Кохання не буває трохи. Або воно є, або ні. Ти мене кохаєш?

— Так, — кивнула Сашка, — але…

— Знову «але». Кохаєш, але не щодня? Кохаєш лише по вівторках? Чи виключно вранці та ввечері, а вдень та вночі ні?

— Чому «у вівторок»? — потрусила головою дівчина. — Тьху, зовсім заплутав.

— От і не треба займатися дурницями... — відмахнувся я. — Краще лягай поряд… спатимемо. Не знаю, що там на млині за чудовисько з'явилося і наскільки воно страшно-жахливе, але в будь-якому випадку, краще йти до нього добре відпочивши.

— Давай хоч чоботи стягну… — Сашка зробила крок до ліжка. — Чудовисько…

— Інший би почав сперечатися, можливо навіть брикатися... а я не буду... Бачиш, який я в тебе хороший? Ось що хочеш можеш зі мною робити… Гей! Гей! Я не це мав на увазі… Хоча… чому б і ні? Ех… На які тільки муки не підеш, аби зробити приємне коханій дівчині.

Зовні млин жодної загрози не становив. Я, правда, бачив його вперше у житті, раніше тільки читати доводилося. І уява малювала щось… скажімо, казковіше. А насправді — звичайна дерев'яна хатка на високому кам'яному фундаменті, прикрашена чотирма крилами з тонких і широких дощечок. Крила ці ліниво, з тихим скрипом, оберталися під подмухами легкого вітерця. А ось жорна всередині мовчали... не працювали.

— Гарно, — не погодилася з моїми думками Сашко. — І спокійно, якось… Зовсім небезпека не відчувається. От коли ти вперше в бункер поліз, мене аж тіпало від хвилювання, а зараз нічого не відчуваю. Може, це інший млин? Не той, де чудовисько?

— Наскільки мені відомо, іншого в окрузі немає, — знизав я плечима. — Інакше б комишанці не сиділи тиждень без хліба. Ходімо... Дивлячись на млин зовні, монстра не вигнати. І це… пам'ятаєш, так? Вперед батька не лізти. Дивитися в обидва... і, як раптом що, краще тікай. Ти мені ціла та неушкоджена потрібна.

— Та пам'ятаю я, пам'ятаю… — невдоволено пробурчала дівчина. — Іду за тобою і все. У бій не лізу.

— Саме так, — підтвердив я найсуворішим тоном і зробив крок на першу сходинку. Та ображено скрипнула, але витримала. Втім, не дивно. Лицар у обладунках, звичайно, важкий, але все ж таки не більше, ніж людина з мішком зерна або борошна на плечах.

Друга… третя… Широкий ґанок із вигулом. Але без поручнів. Напевно, щоб мішки можна було не лише носити, а й прямо з воза подавати.

Миршаві двері... В іншій стодолі і то міцніші бачив. Хоча, що тут замикати? Коли млин працює — людей, не проштовхнешся. А коли стоїть — єдина цінність — жорна. Але їх вкрасти можна лише магією. Інакше не підняти. А від умілого мага ніякі засуви не допоможуть.

Якщо знайдеться хтось із чарівників, кому терміново жорна знадобляться, то він їх разом із млином вкраде.

Відкриваю, заходжу…

Твою ж гіпотенузу. Чогось подібного я точно не очікував побачити.

— Ой, який симпатяга… — захоплено вимовляє Сашка. Технічно, дівчина ще зовні, але носик свій між мною і одвірком просунути все ж таки примудрилася.

За невеликим дощатим столом, поставленим між вікном та лотками для засипання зерна, сидів... гном? Система з підказкою не поспішала, а як назвати маленького чоловічка, — в ковпаку, з довжелезною бородою, котрий чинно сидів на стільці і великою дерев'яною ложкою, що в його руці більше нагадує ополоник, — я не знав.

Гном сидів до нас боком і неквапливо, немов із миски, зачерпував ложкою борошно з початого мішка і, вільною рукою розправляючи вуса, відправляв його до рота. Сам він теж був увесь білий, наче снігом обсипаний.

Почувши Сашку, він не доніс ложку до рота і повернувся в наш бік.

— Еее… Ви… ти… хто?

— І тобі приємного апетиту, — хмикнув я. — Не забагато одному буде? — обвів рукою прохід, заставлений доброю дюжиною туго набитих мішків.

— Ви… ви… бачите мене? — не звернув уваги на мої слова гном.