Планета трьох сонць - Володимир Бабула

— Вогнi! — раптом закричав Фратев i почав щосили гребти.

Вогнi ставали яскравiшими i наближались. Вже ясно було видно сотнi лампiонiв, що сяяли в хащах понад бергером.

— Навiщо квартяни освiтлюють джунглi?! Подивлюсь на цi вогнi зблизька! — рiшуче сказав Фратев i, передавши весла Молодiновiй, швидко полiз плетивом лiан до крони освiтленого дерева.

— Це не лампiони i не електричнi лiхтарi! — почувся з пiтьми пралiсу його розчарований голос.

— А що?.. Ну, швидше розповiдайте, чому мовчите? — наполягали мандрiвники, якi тим часом добрались до того ж берега.

— Увага, я спущу вам вниз один лiхтар, — вигукнув Фратев.

Широке листя зашелестiло, i серед нього з'явилась сяюча куля, пiдвiшена на тонкiй лiанi. Коли куля наблизилась до човна, Алена скрикнула:

— Надзвичайно! Адже це — свiтний кокосовий горiх!

— I зовсiм холодний, — додав Ватсон, обережно торкнувшись дивного плоду. — Чи не прилипли ви там? — звернувся вiн до Фратева.

— Тисяча комет i метеорiв! — почувся в цю мить розлючений голос Фратева. — Справдi, воно клеїться, як липучка!

Алена засмiялась:

— Це ж i є липучка. Ви — хороший ботанiк. Погляньте-но уважнiше, скiльки огидних комах, приваблених свiтлом, потрапили до пастки.

— Пiдемо далi в джунглi чи повернемось? — запитала Молодiнова.

— Повернемось. Квартян тут все одно не знайдемо, — вiдповiв Ватсон.

— Стiльки мук, i все через свiтнi джунглi! — обурювався Фратев, злiзаючи з дерева. — А ми гадали, що знайдемо тут чудесне мiсто!.. I все ж я проти повернення. Якщо ми вже тут, — зазирнемо трохи далi.

З хвилину сперечались, потiм увiмкнули прожектори i попливли вперед.

Раптом щось зашумiло у них над головами. Северсон швидко повернув прожектор догори. Всi затамували подих.

В свiтлi прожектора ширяли дивнi створiння. їхнi обличчя нагадували шимпанзе; плечi й руки в них були з'єднанi великими перетинчастими крилами.

— Квартяни… — ледь чутно прошепотiла Алена.

— Гуii… Гуii… — розляглось пралiсом.

— Кiii… Кiii… — вiдгукнулось звiдкись здалеку. Крилатi створiння покружляли ще трохи над рiчкою i зникли в хащах.

— Вони летять над струмком, який впадає тут у рiчку, — сказав Фратев, що знову поплив першим. — Рушимо за ними.

Не чекаючи вiдповiдi, вiн швидко попрямував до гирла потоку. Iншi — за ним.

Скоро перед ними виросла несподiвана перешкода. Дорогу перетинав водоспад.

— Я пiду на розвiдку, — знову запропонував Фратев. — Видертись зможу, недарма я вважався на Землi непоганим альпiнiстом.

Озброївшись тросом i киркою, вiн почав повiльно пiднiматись по нерiвнiй кам'янiй стiнi i незабаром зник з очей. Збiгали хвилини, минула година.

— Чи не трапилось чого з ним? — почала турбуватись Молодiнова. Северсон i Вроцлавський, прошу, пiдiть пошукайте його.

Чоловiки обережно пiднiмались угору. Метрiв через сто вони виявили вузький приступок, який тягнувся карнизом уздовж кам'яної стiни. Вроцлавський пiшов ним лiворуч, Северсон — праворуч. Не встиг вiн зробити i кiлька крокiв, як побачив темний отвiр у скелi… Печера… Северсон витяг з кишенi пiстолет, увiмкнув електричний лiхтар i зайшов туди.

— Гуii… — запищало щось у повiтрi, i повз людину, — аж вiтер повiйнув, — промайнула крилата постать.

Северсон вiдсахнувся, але одразу опанував собою i обережно зазирнув у печеру. Посеред неї було згасле багаття, а навколо нього валялись дивнi блискучi предмети. Северсон зайшов i взяв один з них в руки. То був прозорий камiнь, схожий на янтар.

В одному з куткiв тьмяно виблискував якийсь довгастий предмет. Северсон присвiтив. Оце так несподiванка!

— Вроцлавський! Вроцлавський! Я знайшов лопать пропелера нашого вертольота!

Товариш не озивався. Стривожений Северсон вибiг з печери, помчав карнизом. Розгублено зупинився: справдi, куди ж мiг подiтись Вроцлавський? Постривай, а що воно за гомiн чується за поворотом скелi?

А, ще одна печера! Всерединi хтось розмовляє!

Не роздумуючи, Северсон просунувся в темний отвiр.

— Дивiться, що ми тут знайшли! — закричав до нього з печери Фратев, простягаючи лопать пропелера. — Ще одна — i вертолiт знову лiтатиме!

Вроцлавський, який стояв поруч, сяяв так, нiби що знахiдку зробив вiн сам.

Рiвень Надiї потроху знижувався, але течiя все ще прямувала до моря. Навратiл, Цаген та Шайнер стояли на березi i нетерпляче поглядали в той бiк, де рiка ховалась за скелястим стрiмчаком.

— Пливуть! — вигукнув Шайнер.

З-за повороту з'явився човен, керований Фратевим, потiм показалася i решта човнiв. Навантаженi вщерть, вони трималися берега, бо серединою Надiї мчала небезпечна течiя з швидкими чорториями.

— Ну, з прибуттям вас! — привiтав стомлених мандрiвникiв Навратiл.

— Як плакалося? Чи не скупалися? — нетерпляче допитувався Цаген.

— Що казали квартяни, коли ви отаборились бiля їхнього селища? смiявся Шайнер.

Тим часом експедицiя причалила. Вченi витягли човни на берег.

Фратев випростав руки, випнув груди, хруснув суглобами.

— Скрiзь добре, а вдома — найкраще! — сказав вiн з глибокою переконанiстю. — Нам, звiсно, було не до жартiв…

— Все розкажете, але спершу йдiть вiдпочиньте. Вантаж ми перенесемо самi, — сказав Навратiл.

— Е, нi! — запротестував Фратев. — Дiвчатам допоможiть,