Невидимий риф - Григор Угаров

Корабель затремтів, наче його пронизало електричним струмом. Тужно застогнав корабельний дзвін. Хвилину панувала мертва тиша, потім налетів новий порив вітру. Могутня течія підхопила корабель і понесла на велетенських хвилях. З машинного відділення вискочив якийсь мускулястий здоровань з блідим обличчям.

— Аварія, капітане, аварія!

— Аварія! — повторили луною гучномовці, і весь екіпаж кинувся до машинного відділення.

Жозеф Браун майнув з капітанського містка, перестрибнув через мотки сталевого каната й мало не наразився на механіка, що біг йому назустріч.

— Двигуни не працюють! — крикнув механік.

Капітан зупинився, прислухався, силкуючись уловити знайомі звуки, але… втомленого глухого торохкотіння машин не було чутно. Лише за бортом з шумом розбивалися хвилі, гойдаючи корабель, та палубою тупотіли матроси.

З'явився штурман:

— Ми загинули, капітане!

— І ти квилиш? — скреготнув зубами Браун. — Гайда на своє місце!

— Слухаю! — відскочив од нього штурман. І за мить з гучномовців знову долинув твердий і впевнений голос Брауна.

А океан вирував. Пориви вітру чимраз посилювалися. Важкі хвилі, наче бомби, падали на корабель.

Капітан зазирнув до апаратної і незабаром вийшов звідти разом з професором Заїрським, їх зустріло дике виття вітру. Сутеніло, однак видимість була добра. Небо — чисте-чисте, жодної хмаринки. Саме це й здивувало фізика, проте він нічого не казав капітанові. Лише кілька разів зупинявся й поглядав на обрій. Хвилі намагалися перескочити через борт, і бризки води густо кропили палубу. Сонце вже сідало і бронзовими променями осявало розбурханий океан.

Загорський підійшов до мікрофона, хотів сказати кілька простих, батьківських слів, щоб заспокоїти екіпаж, але раптом з боку апаратної долинув постріл. Загорський якусь мить прислухався, а тоді кинувся до своєї каюти. Біля дверей каюти він уздрів Акулу. Німець тягнув праву ногу й люто лаявся. Побачивши професора, Акула сахнувся, перечепився через якийсь кабель і впав. Не маючи змоги підвестися, він повернув до Загорського скуйовджену голову й щось забелькотів.

— Невже ти вбив його, мерзотнику!? — запитав Загорський і, наставивши пістолет, схилився над Акулою.

Той удав, що не чує, ще дужче скоцюрбився і рука його поволі опускалася долу, ближче до ноги Загорського. В другій руці Акула тримав маленький бельгійський пістолет.

Загорський похмуро мовчав, уп'явшись очима в злочинця.

— Ти вбив його? — повторив Загорський своє запитання.

Акула не відповів, тільки важко дихав.

— Кинь пістолет! — тихо сказав Загорський і міцним ударом вибив з Акулиної руки зброю.

— Гер Загорський! — глухо простогнав Акула, та тільки-но професор нагнувся, щоб підняти пістолет, негідник швидко схопився на ноги. Але Загорський встиг вивернутися:

— Руки вгору!

Акула, тремтячи, неквапливо підняв над головою здоровенні, як лопати, руки.

Біля апаратної промайнула чиясь постать, але несподіваний удар збив її з ніг. Хтось заквилив. Загорський упізнав з голосу миршавого Педро Гріна. З-за апаратної вискочив Хамід.

— Лабалу поранено, сер!

— Поранено? — вигукнув професор, глянув на Акулу й поклав палець на курок пістолета.

Він уже ладен був натиснути курок, як тут підбіг Жозеф Браун у супроводі штурмана, й чотири дужі матроські руки, мов лещатами, обхопили тіло німця, який лежав на підлозі.

Швидко спадала ніч, і все навкруги потонуло в лілових сутінках, крізь які м'яким, фосфоресціюючим світлом сяяли пластмасові ґудзики, дашки, пряжки й ремінці, парапети сходинок і навіть ручка пістолета, що його тримав Загорський.

Корабель здригався під ударами хвиль. Мерехтливе сяйво то згасало, то блискавкою спалахувало знову і розсипалося по лискучому корпусу плавучої лабораторії.

Загорський бігав по палубі, тримаючи в руці ліхтарик, і гукав хрипким голосом:

— Докторе Раску! Докторе Раску!..

Голос його губився в загальному шумі, плескоті хвиль, ревінні вітру, в тривожних ударах корабельного дзвона.

— Докторе Раску! Докторе Раску!

Але високої, трохи згорбленої постаті лікаря ніде не було видно. Загорський освітлював ліхтариком всі закуточки; вітер куйовдив йому волосся, рвав за поли плаща; бризки хвиль засліплювали очі.

Палубою бігали вахтові матроси, чулася лайка. Штурман Рене Дюваль гукав щосили:

— Дворогий! Куди подівся Нельсон-Дворогий? Ви ніде не бачили цього шотландського цапа?

Темрява ставала щораз густішою. Загадкова течія швидко несла корабель на пінявих хвилях далі від Абалули. Але Загорський не думав зараз про хвилювання океану, не чув різкого посвисту вітру. Він дивився на дві смужки світла, що блищали обабіч корабля.

«Патрульна двійка!» — майнула в нього здогадка.

Вдень, коли він спостерігав за ними в бінокль, вони рухалися на відстані двох-трьох миль, а тепер були не далі як за милю.

Загорський сподівався, що коли корабель почне обходити Абалулу, ці таємничі супутники зникнуть, але вони не зникли. Діялося щось незбагненне. Перш ніж на корабель налетіли загадкові сили і на ньому завмерли двигуни, в приймачі пролунали знайомі таємничі сигнали:

Тра-тра-тра! Тра-тра-тра!

І ось тепер Загорський спостерігав за двома тілами, що борознили океанський простір із швидкістю корабля, й шукав якогось зв'язку між сигналами й супутниками.

В апаратній панувала тиша. Тільки Бен Хеда лагодив обертовий екран одного з приладів.

— Як Лабала? — ще від порога запитав Загорський. — Доктор Раск уже приходив оглянути його?

— Ні.

— Його поранив німець?

— Помиляєтесь, сер! Стріляв Кріпс.

— Кріпс?

— Так, Кріпс! — підтвердив Хеда. — Це бачив Нельсон-Дворогий.

Загорський знизав плечима:

— Але ж я зустрів Акулу!

— Я не знаю, де був Кріпс, але Нельсон бачив, як він з пістолетом у руці виходив з апаратної.

Загорський аж закляк від несподіванки:

— А де ж був ти, Бен Хедо?

— У нашій каюті, разом з Абдулом Хамідом.